— Ясненько, — задумливо промовив Філіп. — Передайте ґрафові д’Артуа мої найщиріші побажання. Я цілком на його боці, і він може розраховуватися на мою підтримку, рівно як і на підтримку мого батька.
— Неодмінно передам, — запевнив його Тібальд і встав з крісла. — Перепрошую, друзі, та я мушу покинути вас. Мені ще треба закінчити підготовку до від’їзду і раніше лягти спати.
Щойно Тібальд вийшов з вітальні, як Філіп підвівся зі свого місця.
— Мабуть, я ненадовго відлучуся. Ви не заперечуєте, Марґарито?
— Воля ваша, кузене. Тільки швидше повертайтеся, а то ми з Бланкою занудьгуємо.
— Постараюся, кузино.
Філіп ласкаво всміхнувся до Бланки, ніжно поцілував її руку, потім крадькома підморгнув їй і попрямував до виходу.
Марґарита провела його довгим поглядом, а коли він зник за дверима, спитала у Бланки:
— Ти думаєш про те ж, що і я?
— А ти про що думаєш?
— Що твій Філіп вирішив підставити мого бідолашного чоловіка. Тібальд такий наївний і недосвідчений у політиці, що прийняв його слова за чисту монету, і тепер розбовкає всім, що буцімто ґраф д’Артуа тішиться підтримкою та повагою ґасконських правителів, чим зробить йому ведмежу послугу.
— І це ще не все. Я впевнена, що Філіп пішов не просто так. Зі свого боку він докладе всіх зусиль, щоб реґентом Франції залишилася Хуана Портуґальська, у сподіванні, що вона продовжить справу, почату її покійним чоловіком, і зрештою доведе країну до повного зубожіння. Ти попередиш Тібальда?
— А з якої речі? — здивувалася Марґарита. — Яке мені діло до Франції?
— Але ж віднедавна ти ґрафиня Шампані.
— Ну, то й що? Я ж не вірнопіддана французької корони. Та й взагалі, мені вигідніше бути лояльною до Філіпа і надавати йому всіляку підтримку. Згадай моє слово: ставши ґалльським королем, він рано чи пізно з’їсть Францію з потрохами, і Шампань буде першою з французьких провінцій, яка виявить бажання добровільно ввійти до складу об’єднаної Ґаллії. Тібальд не заперечуватиме, він до цього готовий.
— Однак, — зауважила Бланка, — спочатку Філіп з’їсть твою Наварру. Або ж розділить її з моїм братом.
Марґарита сумно всміхнулася:
— Я це чудово розумію, золотце. Я реалістка і краще вже поступлюся часткою своєї влади, щоб зберегти решту. Колись Рікард назвав мене політичною збоченницею, і він мав цілковиту слушність. Але тепер я не така, тепер я тверезо дивлюся на життя… Шкода тільки, що ця зміна в мені сталася надто пізно. — Вона важко зітхнула, погляд її потьмянів. — Бідний, бідний Рікард! Я ж справді кохала його. Я більше нікого так не кохатиму, як його…
Вони вдалися в спогади, і вже вкотре Марґарита виплакала Бланці весь свій біль, весь смуток, всю тугу за втраченим щастя, за тими радісними й безхмарними днями, яких ніколи не повернеш…
А в той же самий час Філіп сидів за письмовим столом у себе в кабінеті, з головою занурений у роботу. Він знав, що після захоплення Байонни одна лише згадка його імені викликає в Паризькому парламенті справжню бурю негативних емоцій, і вирішив скористатися з цього, щоб скомпрометувати ґрафа д’Артуа. Він строчив листа за листом всім своїм найближчим родичам у Франції — і прибічникам ґрафа д’Артуа, і його лютим супротивникам, — переконуючи їх всіх, що не можна допустити, щоб Хуана Портуґальська залишалася реґентом Франції, що найкраща кандидатура на посаду реґента — ґраф д’Артуа. Він від усієї душі сподівався, що ці листи призведуть до прямо протилежного ефекту, особливо, якщо факт підтримки ним ґрафа д’Артуа набуде розголосу. Філіп розраховував, що у противників ґрафа вистачить розуму інспірувати витік інформації або ж просто пред’явити парламентові та Раді перів його листа.
Він якраз складав витіювате послання своєму троюрідному братові, герцоґові Неверському, коли до нього прийшов Ґастон і повідомив про своє рішення їхати разом з Ернаном у Толедо. Філіп відклав перо і здивовано поглянув на кузена:
— Якого дідька? Що ви забули в Толедо?
— Цього я сказати не можу. Вибач, але…
— Ти обіцяв Ернанові мовчати?
— Так.
— Ну що ж… Шкода, звісно, що й ти покидаєш нас. — Філіп знову взявся за перо. — Даруй, друже, та в мене ще багато справ, а часу обмаль — я обіцяв Бланці незабаром звільнитися. Розумієш, вона не зможе заснути без мене. Смішно, але і я, коли довго не бачу її, відчуваючи себе кинутою дитиною. Просто не розумію, як це я раніше… — Нараз він осікся і труснув головою. — Схоже, я починаю повторюватися. Ти щось іще хотів мені сказати?