— Ну й нехай поквитається. Що тобі до того?
— А от що: Філіп мій друг і мій государ, і я не хочу, щоб він чинив несправедливість.
— Несправедливість?! Таж цей бовдур мало не замордував його.
— Певна річ, — погодився Ернан. — І, поза будь-яким сумнівом, він заслуговує на суд, але на суд справедливий, без гніву й упередження. А Філіпа зараз ніяк не назвеш справедливим і неупередженим. І взагалі, на мою думку, Монтіні й без того покараний. Жінка, яку він шалено любить, кинула його, а його сестра нещасна в шлюбі… Між іншим, тобі не здається, що занадто багато шлюбів укладається без взаємного кохання: та ж Матільда і Ґабріель, Анна Юлія та Філіп, Марґарита і ґраф Шампанський, Амеліна та Сімон, Бланка і ґраф Біскайський, підозрюю, що й Елеонора Кастільська не дуже тішиться своїм титулом королеви Італії, та й у тебе з Клотільдою… — Він осікся, здивовано втупившись на Ґастона, чиє обличчя нараз спотворила гримаса невимовного болю. — Що трапилося, друже? Тобі зле?
— Клотільди вже немає, Ернане, — хрипко промовив Ґастон, уникаючи його поглядом. — Вона померла.
Від несподіванки Шатоф’єр різко осадив коня.
— О, Боже! Коли?
Д’Альбре також зупинився.
— Минулої середи. А вчора вранці до мене прибув гонець з повідомленням про її смерть.
— І ти весь цей час мовчав?!
— Хотів був сказати Філіпові, але якраз тоді він місця собі не знаходив через ті підозри щодо Бланчиної вагітності, і в мене просто язик не повернувся. Ну, а потім він був такий щасливий…
— Бісів сину! — раптом скипів Ернан. — Чому мені не сказав?
— Як це не сказав? Оце ж я кажу тобі.
— Це сьогодні. А вчора?
Ґастон важко зітхнув:
— Ти запропонував мені скласти тобі товариство, і я боявся, що, дізнавшись про все, ти передумаєш, переконаєш мене їхати до Тараскона. А я не хотів туди їхати, не хотів також залишатися в Памплоні, бачити наших, дивитися їм в очі. Я ладен був утекти світ поза очі.
— Чому?
— Бо мені соромно, Ернане, — з несподіваним запалом відповів Ґастон. — Бо це я, саме я завинив у Клотільдиній смерті. Сімон якимсь чином дізнався про мої плани щодо розлучення і написав про це Амеліні — а та взяла й вибовкала все Клотільді. Це, звісно ж, вразило її, приголомшило… — Він зробив паузу, тамуючи гіркий схлип. — У неї почалися передчасні пологи… і вона померла… Обоє померли — Клотільда і її дитина… моя дитина… син… Я так довго чекав сина, мого спадкоємця… а він помер, так і не народившись… Через мене помер! — Ґастон ударив шпорами коня і вирвався вперед.
Кілька хвилин Ернан їхав позаду нього, а коли наздогнав, то обличчя в д’Альбре було вже спокійне і зосереджене.
— А знаєш, Ґастоне, що це таке? Це совість. Вона завжди прокидається запізно, і то в найнедоречніший час.
Ґастон нічого не відповів, вдавши, ніби не розчув Ернанової репліки. А той після нетривалого мовчання задумливо промовив:
— І все-таки дивна низка смертей, тобі не здається? Все почалося з короля Фернандо Кастільського, потім ґраф Байоннський з обома синами, віконт Ґотійський, віконт Іверо, найсвятіший отець, Філіп-Авґуст Французький, Філіп де Пуатьє, а тепер от і твоя дружина.
— Щомиті десь-інде хтось умирає, — сухо промовив Ґастон. — Чого тут дивуватися?
— Е ні, Ґастоне, таки є чого. Всі ці смерті так чи інакше стосуються мене — ну, наче пошесть якась пішла…
Розділ LXV
Клавдій Іверо
Розбудований на руїнах римської фортеці Калаґурріс-Нассіка замок Калагорра, родове гніздо ґрафів Іверійських, справив на наших друзів гнітюче враження. Розкішна внутрішня обстановка лише підкреслювала пануючу в ньому задушливу атмосферу туги й душевної пустки. Новоприбулі не зустріли тут жодної усмішки, жодного ясного обличчя; тільки три промінчики світла були в цьому похмурому царстві смутку, три юні ґрафівни — Гелена, Діана та крихітка Марґарита, — але й вони воліли ховатися від стороннього погляду за жалобним вбраннями.
Ґраф Іверо навіть не вийшов привітати гостей. Замість нього всім порядкувала ґрафиня Діана Юлія, дочка покійного імператора Корнелія IX, тітка нині правлячого Авґуста XII, висока і ставна сорокарічна жінка з пишною гривою вогненно-рудого волосся та смарагдово-зеленими очима, яку за пристрасне захоплення астролоґією й алхімією (чим грішили багато нащадків римського імператорського дому) в Іспанії прозвали італійською відьмою. З гостями ґрафиня була люб’язна, але стримана; її обличчя не виказувало ніяких емоцій, і лише уважний спостерігач, яким був Ернан, міг помітити в її погляді затамований біль.