Оскільки Альфонсо XIII публічно оголосив про арешт меншого брата, Шатоф’єр вирішив не приховувати цей факт, отож відведені Фернандо де Уельві покої перебували під спільним наглядом королівських ґвардійців і замкової варти. Афішуючи справжній стан речей, Ернан мав цілком певну мету і не помилився в своїх розрахунках: о десятій вечора до нього прийшов ґрафів камердинер з пропозицією від свого пана про зустріч. Ернан тільки й чекав цього і висловив побажання зустрітися з ґрафом якомога швидше. У відповідь на це камердинер запропонував Шатоф’єрові йти за ним і провів його в особисті апартаменти господаря замку.
Ще зовсім недавно Клавдій Іверо вважався одним з найблискучіших вельмож усієї Іспанії. Це був високий, міцної статури чоловік, вольовий, енерґійний і моложавий на вигляд — мало хто давав йому більше тридцяти п’яти років, хоча насправді йому вже йшов п’ятий десяток. Однак траґічна смерть сина надломила його. За останні півтора місяці він постарів щонайменше на двадцять років, і Ернан просто не йняв віри своїм очам: невже цей немічний старик з геть посивілим волоссям, укритим зморшками лицем і стомленим, спустошеним поглядом і є той вишуканий сеньйор, якого він бачив на початку вересня в Памплоні? На якусь мить Ернана охопив сумнів. Чи правильно він робить, збираючись довіритися людині, що однією ногою вже стоїть у могилі і, напевно, з нетерпінням що чекає смерті, як Божої ласки, як звільнення від своїх страждань, — хіба здатна вона на рішучі вчинки? Може, краще було б звернутися до ґрафині?…
— Прошу сідати, пане ґрафе, — скрипучим голосом промовив Клавдій Іверо, вказуючи на крісло біля розпаленого каміна.
Ернан сів. Ґраф кволо кивнув камердинерові, і той вийшов, залишивши їх удвох.
— Отже, — заговорив Клавдій Іверо, щойно двері за слугою зачинилися, — кастільський король звелів арештувати свого брата. За що?
— За звинуваченням у державній зраді.
— Ага… Ну, це не дивно.
По тому в кімнаті запала тягуча мовчанка. Ґраф сидів із заплющеними очима, безсило відкинувшись на спинку крісла. На його обличчі застиг вираз смертельної втоми. Ернан подумки картав себе, що припустився помилки, не довірившись ґрафині. Але тепер вже було пізно щось міняти. Діана Юлія напевно вже лягла спати або ж до ранку усамітнилася в своїй алхімічній лабораторії і чаклувала там над колбами та ретортами.
Нарешті Клавдій Іверо розкрив очі.
— Пане ґрафе, король прислав мені копію протоколу допиту мого сина. — (Ернан зблід.) — Там не вказано ніяких імен — ні виконавців, ні свідків, — вочевидь, він побоювався, що я мститиму… Хоч даремно. Правосуддя є правосуддя… Але за інформацією, що я маю, ви були безпосередньо причетні до всіх тих подій.
„Він роздобував інформацію! — підбадьорився Ернан. — Отже, ще не все втрачено“.
— Так, доне Клавдію, я брав участь у розкритті змови.
— В такому разі, ви саме та людина, яка мені потрібна.
Шатоф’єр встав і вклонився:
— Я весь до ваших послуг.
— Річ у тім, пане, — продовжував ґраф Іверо, — що з протоколу допиту я зрозумів лише те, що мій син з дурного розуму встряв у змову, про справжню мету якої навіть не підозрював. На моє переконання, це чистісінька нісенітниця, що він спокусився на ті злощасні векселі. Зрештою, я не тиран і не скнара, я б продав кілька своїх маєтків і сплатив усі його борги, а в разі потреби й захистив би його від гніву матері. Мені здається вірогіднішим, що Рікард… А втім, ні, не висловлюватиму своїх припущень — вони не роблять честі пам’яті мого сина, бо змушують мене сумніватися в його здоровому глузді. Я лише одне хочу знати: чи вірно я здогадався, що мотиви Рікарда були чисто особисті?
— Так, доне Клавдію. У своєму розриві з принцесою Марґаритою ваш син частково звинувачував теперішню ґрафиню Біскайську, і її брат скористався цією обставиною, а також станом глибокого відчаю…
— Не будемо лицемірити, пане, — перебив його Клавдій Іверо. — Скажіть прямо: Александр Біскайський скористався божевіллям мого сина. Його все ще розшукують?
— Колишнього ґрафа? Так. Нещодавно король подвоїв суму винагороди за його голову.
— Вже напали на якийсь слід?
— На жаль, ні. Він ніби крізь землю провалився.
— А як інші учасники змови?
— Всі, крім одного, страчені.
— Жозеф де Мондраґон ще живий?
— Він був засуджений до довічного ув’язнення. Як мені стало відомо, монсеньйор Франциско де ла Пенья відмовився підписати йому смертний вирок на тій підставі, що не було прямих доказів його причетності до змови — лише припущення інших обвинувачених, що він також брав участь у цій справі… ну, і ще мої власні висновки. Та тепер це вже неістотно. Минулого тижня Жозеф де Мондраґон наклав на себе руки — повісився в своїй камері.