Ґастон сказав Шатоф’єрові, немов ставлячи крапку на тривалій суперечці:
— Що ж, гаразд, Ернане. Нехай я старший від тебе, але за правом господаря першість належить тобі. Починай.
Розмови на майдані миттю припинилися, і в запалій тиші, урочистій і напруженій, Ернан повагом підступив до Філіпа, видобув з піхв меч і церемонно відсалютував йому. Філіп знав, що зараз будуть мовлені слова, які круто змінять все його подальше життя, слова фатальні і такі бажані ним.
— Я, Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський, перед лицем Господа Бога всемогутнього і всевидющого, в присутності шляхетних вельмож та високоповажних сенаторів, визнаю вас, государю Філіпе, єдиним законним спадкоємцем герцоґства Аквітанія, князівства Беарн і Балеарських островів та ґрафств Іспанської Марки і на цій підставі складаю вам присягу, як майбутньому своєму сюзеренові.
Ернан поклав меч додолу, вкляк перед Філіпом навколішки і вклав у його руки свої.
— Государю! В час, призначений Богом, я стану васалом вашим від ґрафства Капсір з усім належним йому, що було надане вашими предками мені та моїм предкам. Клянуся служити вам вірою й правдою, захищати вашу честь і вашу гідність, як свої власні, виконувати обов’язки васала вашого, як вимагає того закон…
Слухаючи слова присяги, загалом традиційні, лише трохи видозмінені з урахуванням неординарності ситуації, Філіп у душі переживав бурю суперечливих почуттів. Формально ця присяга не мала ніякої юридичної сили і була лише даниною традиції, пережитком минулого. До середини XV сторіччя в Ґаллії залишалися тільки два щаблі феодальної ієрархії: всі ґалльські князі були васалами короля, а всі землевласники в ґалльських князівствах неодмінно були васалами свого князя, і відносини підданства визначалися не двосторонніми договорами в формі васальної присяги, а законом, обов’язковим для всіх. Проте в цьому випадку затіяна ґрупою змовників на чолі з Ґастоном та Ернаном вистава мала більш ніж просто символічне значення. Молоді вельможі привселюдно заявляли про те, що всупереч традиційним правам наслідування і всупереч волі свого сюзерена, визнають його спадкоємцем тільки його найменшого сина і нікого іншого, і пропонували Філіпові, також привселюдно, погодитися з їхніми вимогами. Іншими словами, його змушували публічно пред’явити свої претензії на родовий майорат. Це був справжнісінький бунт, акт кричущої непокори законній владі…
— …Якщо ж я порушу свій обов’язок, — вимовляв останні слова присяги Шатоф’єр, — нехай покарає мене Бог і ваше правосуддя, государю!
Філіп на мить замислився, перефразовуючи формулу прийняття у васали.
— Пане! Ми, Філіп, ґраф Кантабрії та Андорри, приймаємо вашу присягу, щоб набула вона чинності в час, призначений Богом. І в час цей ви стаєте васалом нашим від ґрафства Капсір з усім належним йому. Як ваш майбутній сюзерен, ми підтверджуємо всі запевнення та права, надані вам та вашим предкам нашими предками.
— Амінь! — промовив Ернан і в знак підтвердження своєї присяги поцілував розп’яття, піднесене йому капеланом замку. Філіп розп’яття не цілував, оскільки за давньою традицією вважалося, що слово государя священне та непорушне.
Потім надійшла черга Ґастона д’Альбре. За ним, у порядку, встановленому напередодні з допомогою жереба, склали присягу близько півсотні молодих ґасконських та каталонських вельмож. Філіп вислуховував їх і відповідав майже автоматично, а сам думав про те, що крім батькової згоди (якої він ніколи не дочекається), є лише один спосіб узаконити те, що відбувалося зараз, — через резолюції Сенатів Аквітанії, Беарну та Каталонії, що позбавляли б Ґійома та Робера всіх прав наслідування і вимагали від герцоґа визнання його найменшого сина спадкоємцем усього майорату. В такому разі спірне питання буде винесене на розгляд вищих інстанцій: король і Сенат Ґаллії мають вирішити майбутнє Аквітанії та Каталонії, а доля Беарну опиниться в руках папи та імператора Римського, як номінальних суверенів, патронів князівства.
Щодо провінційних Сенатів, то в їх сприятливому рішенні Філіп анітрохи не сумнівався. А от з королем та Сенатом Ґаллії було набагато складніше. Філіпів дядько, Робер III, можливо, і радий був би допомогти племінникові, та надто вже хитким було його становище на престолі, і здавалося малоймовірним, щоб він пішов на відверту конфронтацію з герцоґом Аквітанським. Ґалльський же Сенат, як завжди, роздирали регіональні протиріччя, і якщо ґасконці наполягали на чомусь, більшість провансців зазвичай виступали проти, керуючись принципом „що гірше для них, то краще для нас“, а представники Ланґедоку та Савойї, щоб не підливати масла у вогонь, займали позицію суворого нейтралітету.