Ернан, здавалося, чекав цього моменту і квапливо промовив:
— Перепрошую, монсеньйоре. Я забув представити вам мого двоюрідного брата Ґабріеля де Шеверні. Його сестра Луїза була дружиною вашого сина.
Юнак підвівся і шанобливо вклонився.
Герцоґ знову поглянув на Ґабріеля, але тут-таки винувато опустив очі.
„Так-так! — задоволено подумав Ернан. — Схоже, Філіп не помилився. Це й справді нагадує каяття“.
В альтанці запанувала прикра мовчанка, що тривала кілька хвилин, аж поки не з’явилися слуги з частуванням для гостей герцоґа. Вони притьмом накрили стіл, рясно позаставлявши його вазами з садовиною, фруктами, джемами та печивом, а також глеками з прохолоджувальними напоями й різного ґатунку вином. Ернан без зайвих церемоній допався до їжі — він завжди був не проти перекусити, а прогулянка з Кастель-Ф’єро до Тараскона лише підігріла його апетит. Підбадьорений прикладом кузена, Ґабріель де Шеверні взяв з вази медовий пряник і наповнив свого келиха шербетом.
Поступово між герцоґом та Ернаном зав’язалася розмова, що здебільшого точилася довкола невдалого хрестового походу короля Філіпа-Авґуста Третього. У перервах між поглинанням солідних порцій печива з яблучним джемом та значних доз вина Шатоф’єр розповідав про битви хрестоносців з сарацинами, про їхні перемоги й поразки, відверто визнаючи, що останніх було більше. Зокрема він детально описав обставини полонення французького монарха єгипетським султаном, оскільки сам був безпосереднім учасником тієї фатальної для короля сутички і лише якимсь чудом уникнув полону або смерті. Про те, як Шатоф’єр та ще один лицар, Гуґо фон Кліпенштейн, виривалися з оточення, прокладаючи собі шлях крізь численні лави ворога, серед хрестоносців ходили справжні леґенди. Ернан, якому ніколи не загрожувало померти від скромності, не змигнувши оком переказав одну з таких леґенд, щоправда (слід віддати йому належне), найбільш близьку до дійсності.
— Мій син також воює з невірними, — зауважив герцоґ, скориставшись паузою в розповіді Ернана, коли той заходився дегустувати варення з айви. — Десь в Андалусії.
— Вже не воює, — з набитим ротом заперечив Ернан. — Нещодавно Кастілія та Ґранада знов уклали між собою перемир’я.
Герцоґ здивовано підвів брови:
— А я про це не чув. Звідки ви знаєте?
— Ну… — трохи невпевнено протягнув Шатоф’єр. — Я дізнався про це від вашого сина.
— Ви вже отримали від нього листа?
— Мм… В певному розумінні. Як мені стало відомо, минулого тижня дон Альфонсо підписав з ґранадським еміром відповідний договір.
— Дон Альфонсо? — перепитав герцоґ. — Чому він, чому не король?
— Філіп каже, що останнім часом дон Фернандо дуже заслаб, тому командування кастільською армією взяв на себе дон Альфонсо.
— Зрозуміло… Ні, стривайте! — Очі герцоґа раптом зблиснули, і він так пильно подивився на Ернана. — Ви сказали: „Філіп каже“. Що це означає? Ви отримали від нього листа чи все-таки…
— Так, — кивнув Ернан. — Зараз він у моєму замку.
— Ясно. — Герцоґ трохи помовчав, заглиблений у похмурі роздуми, потім спитав: — Філіп розповідав вам про мого листа?
— Так.
І знову мовчання.
— Ну що ж, — врешті обізвався герцоґ. — З мого боку було б безглуздо сподіватися, що він миттю забуде про всі образи і прибіжить прямісінько до мене. Для цього Філіп надто гордий і самолюбивий… А втім, хто б не образився, якби його, мов шолудивого пса, прогнали з рідного дому. Не знаю, чи зможе він колись забути це і простити мені всю кривду, що її зазнав від мене.
У словах герцоґа було стільки болю й гіркоти, що зворушений Ернан запевнив його:
— Філіп не злопам’ятний, монсеньйоре, і не тримає на вас зла. — Потім, повагавшись трохи, він додав: — А Господь милосердний.
Герцоґ важко зітхнув:
— Те ж саме сказав мені на прощання Філіп. Але тоді я не прислухався до його слів, я взагалі не хотів ні чути його, ні бачити. І лише потім, коли він поїхав до Кастілії, я почав розуміти, як багато він для мене значив… Хай простить мене Бог, я не любив жодного зі своїх дітей, а Філіп узагалі був у мене на особливому рахунку. Але разом з тим, сам про те не здогадуючись, я дуже дорожив ним і десь у глибині душі завжди ним гордився. Філіп був відрадою для мого батьківського самолюбства, адже Ґійом та Робер… Ніде правди діти: я соромився їх обох, особливо Ґійома. — Герцоґ зробив паузу і сумно подивився на Шатоф’єра. Проте в його погляді не було ні ворожості, ні осуду, а була лише сліпа покірливість долі. — Тепер Ґійом мертвий, а Робер… Робер так і лишився дрібним негідником, і тільки брак розуму та вроджені лінощі не дозволяють йому вчинити якесь серйозне паскудство. Правду кажучи, я навіть радий, що він поїхав до Марсану. Здаля його численні вади не так муляють мені очі.