Дон Альфонсо з розумінням кивнув:
— Так, я чув цю історію.
— Отож-то й воно. Пан герцоґ отруїв життя не лише собі, але й усім своїм близьким. Дон Феліпе постраждав найбільше, але й решті доводилося непереливки. Я не заперечую, що серед володарів земних мало знайдеться таких мудрих, справедливих та розважливих державних мужів, як герцоґ Аквітанський, проте в приватному житті він людина важка, часом нестерпна… Я, доне Альфонсо, лише рядовий священнослужитель. Може, це зухвало з мого боку — по-своєму тлумачити Священне Письмо, та все ж я схильний ставити заповідь Господню „Полюби ближнього свого“ вище, аніж „Не перелюбствуй“. Ви можете не погодитися зі мною, але я переконаний, що коли вже перед доном Феліпе виникла така прикра необхідність вибирати між порушенням однієї з цих заповідей, то він, на відміну від свого батька, зробив не найгірший вибір.
— Я тієї ж думки, доне Антоніо, — сказав дон Альфонсо, і не тільки з ввічливості: міркування панотця вельми припали йому до смаку. — Розпуста, якщо вона не породжена однією лише збоченістю натури, не варта суворого осуду, бо це найприродніший і найрозповсюдженіший з людських пороків, а отже, ми маємо ставитися до неї з християнською поблажливістю й терпимістю, що їх навчав нас Господь наш Ісус.
Ледь помітна усмішка промайнула на обличчі панотця.
„Авжеж, — подумав він. — Чув я, що вам, монсеньйоре, не загрожує успадкувати прізвисько вашого царственого батька“.
— До речі, — знов озвався дон Альфонсо. — Якщо це не таємниця, де зараз дон Феліпе?
Падре Антоніо кволо всміхнувся:
— Та яка вже там таємниця! Ясно де… Де ж йому ще бути.
Гість невимушено розсміявся. Дивлячись на веселе та жваве обличчя дона Альфонсо, слухаючи його життєрадісний сміх, панотець нарешті всміхнувся по-справжньому, навіть зморшки на його обличчі трохи розгладилися. В усякому разі, подумав він, у відомому на всю Європу своєю суровою мораллю королівському домі Кастілії та Леону у Філіпа з’явився один доброзичливець, якщо не союзник. І не хто-небудь, а сам наступник престолу!
А в цей самий час до замку наближалася доволі дивна процесія. Попереду скаженим чвалом мчав кінь з вершником, на якому з одягу були лише штани, черевики та недбало напнута, причому навиворіт, сорочка. Кроків за сто — сто п’ятдесят позаду його переслідував гурт з дев’яти молодих людей, віком від дванадцяти до тридцяти років, у повному бойовому обладункові, якість якого, проте, залишала бажати кращого. Немилосердно острожачи коней, вони грізно розмахували зброєю й кидали навздогін утікачеві погрози та прокльони, а часом пускали йому вслід стріли, які, на щастя, не влучали в ціль.
Наближаючись до мосту, переслідуваний гукнув:
— Педро, це я! Відчини!
Коли підкови застукотіли по дубових дошках підйомного мосту, брама з гучним скрипом почала відчинятися. Покритий піною кінь чорною блискавкою промайнув повз старого воротаря, замалим не збивши його з ніг. Вершник, юнак років шістнадцяти, рвучко зупинив коня й негайно спішився.
— Опускай ґрати! — наказав він. — Хутко!
Та було вже запізно. Погоня увірвалася в двір, і старий Педро знову ледве встиг відсахнутися, щоб не потрапити під копита коней.
Тоді Філіп (а юнак у сорочці навиворіт був саме він) кинувся до найближчого вартового й вихопив з його піхв меч. Вартовий ніяк не відреаґував на вчинок свого пана і лише розгублено дивився на людей, що так нахабно увірвалися в замок правителя Кантабрії.
— Ну! — звернувся Філіп до своїх переслідувачів. — Хто перший? Тільки швидше вирішуйте, бо скоро мої люди зберуться.
Попередження було не зайве: щойно вартовий на вежі (хлопець метикуватіший, аніж його товариш, у якого Філіп запозичив меча) дав сигнал тривоги, увесь замок сповнився різноголосим гамором, тупотом ніг, бряжчанням сталі об сталь — воїни залоги та слуги поспіхом озброювалися.
— Мерзотнику! — гнівно вигукнув старший з непроханих гостей. — Розпуснику! Ти відповіси за все, байстрюче!
— Я чекаю, — спокійно промовив Філіп, дивлячись на ватажка з глибокою зневагою і презирством.
— Зараз, зараз, гидотна скотино! — гарчав той. — Час відплати настав, хтива тварюко. Ти ще гірко пошкодуєш про той день, коли вперше побачив Терезу. Сучий ти сину! Та я ж тебе…