Через кілька хвилин принц Уельський натягав на себе Томове рам'я, а маленький принц із царства злиднів — пишні королівські шати. Обидва стали поруч перед великим дзеркалом і — о диво! — здавалося, вони й не думали мінятися одежею. Хлопці вражено поглянули один на одного, потім у дзеркало і знов один на одного. Нарешті збентежений принц промовив:
— Ну, що ти скажеш?
— Ах, ваша милость, дозвольте мені не відповідати. Такі, як я, не сміють про це говорити.
— Тоді я сам скажу. У тебе волосся, очі, голос і манери, постать, зріст і обличчя такі самі, як і в мене. Якби ми зовсім роздяглися, ніхто б не зміг пізнати, хто з нас злидар, а хто принц Уельський. Тепер, коли я надів на себе твій одяг, я ще більше розумію, що почував ти, коли негідний вартовий… Стривай, то не синець у тебе на руці?
— Так, ваша милость, але це дрібниця. Ви ж знаєте, що бідний вартовий…
— Мовчи! То було підло й жорстоко! — крикнув маленький принц, тупнувши босою ногою. — Якби король… Стій-но, не рухайся, поки я не вернуся! Я наказую тобі!
Він умить схопив зі столу якусь маленьку річ, сховав її і, вибігши з кабінету, стрімголов помчав по палацовому парку. Лахміття на ньому маяло на вітрі, обличчя палало, очі виблискували. Добігши до брами, він схопився за грати і крикнув:
— Відчиніть! Відчиніть браму!
Солдат, який так брутально обійшовся з Томом, зараз же послухався. Але тільки-но принц, задихаючись від гніву, вибіг за ворота, солдат так ударив його по вуху, що хлопець покотився на дорогу.
— От тобі, жебрачий виродок, за те, що через тебе мені дісталося від його високості! — крикнув вартовий.
Юрба зареготала. Принц підвівся з землі й обурено кинувся на солдата.
— Я принц Уельський, моя особа священна, — вигукнув він. — За те, що ти насмілився зняти на мене руку, тебе повісять.
Солдат віддав йому честь алебардою:
— Вітаю вас, ваша милость! — глузливо вигукнув він і злісно додав: — Геть звідси, скажений паскудо!
Юрба з гиканням і свистом оточила маленького принца і погнала його по дорозі, глузливо гукаючи!
— Дорогу його королівській високості! Дорогу принцові Уельському!
ЛИХІ ПРИГОДИ ПРИНЦА ПОЧИНАЮТЬСЯ
Кілька годин невгамовні переслідувачі гналися за принцом, але нарешті дали йому спокій. Поки він лютував і з царською величчю загрожував юрбі та віддавав накази, він здавався їй кумедним і смішним. Та коли бідолаха вибився із сил і змовк, мучителям його одразу стало нудно, і вони подалися шукати собі іншої розваги. Лишившись на самоті, він озирнувся навколо, але не впізнав місцевості. Побачив тільки, що він у Лондоні і пішов навмання. Незабаром будинки порідшали і прохожих ставало все менше. Принц обмив свої закривавлені ноги в струмку, що протікав по вулиці, яка тепер зветься Фаррінгдонською, трохи відпочив і рушив далі. Так він дійшов до великої безлюдної площі, де було розкидано лише кілька будинків та височіла величезна церква. Він пізнав цю церкву. Вона була в риштованні, а навколо метушилися робітники. Там ішов великий ремонт. Принц одразу повеселішав — його мукам настав кінець. «Це ж старовинна церква францісканців, — подумав він. — Король, мій батько, забрав її в монахів і перетворив на притулок для бідних сиріт. Вони радо зроблять послугу синові свого благодійника, тим більше, що я зараз так само бідний і безпорадний, як ті, що тут знайшли собі притулок».
Незабаром він опинився серед галасливого гурту хлопчаків, які бігали, стрибали, грали в м'яча, в чехарду — одним словом, бавилися. Усі вони були однаково одягнені, так, як тоді ходили слуги й підмайстри. У кожного на маківці сиділа плоска чорна шапочка, завбільшки з блюдечко, яка не захищала голови від холоду, бо була занадто маленька, і ніяк її не прикрашала. Зпід шапочки на лоб спадало волосся, рівненько підстрижене кружальцем. На шиї була пов'язка з двома кільцями, як у духовних осіб. Синя куртка, пошита по талії, доходила аж до колін. Пишні рукава і широкий пояс, яскравожовті панчохи й черевики з великими металевими пряжками доповнювали цей досить непоказний костюм.
Діти припинили гру і обступили принца.
— Скажіть вашому наставникові, — промовив він з природженою гідністю, — що Едуард, принц Уельський, бажає говорити з ним.
Хлопці зняли страшенний галас, а котрийсь з них грубо вигукнув.
— Що ж ти, нещасне старченя, посланець його високості?
Принц спалахнув од гніву і мимохіть схопився за пояс, але шпаги там не було. Хлопці зареготали, а хтось крикнув:
— Диви! Він хапається за шпагу, неначе й справді принц!