Усі мовчали.
– Тепер, по-третє. Сьюзан знайшла шахову фігуру… Лу, хіба ж ти сама не казала, що вона схожа на ту, що з наших шахів, як дві краплі води?
У відповідь Люсі мовчки кивнула.
– І, нарешті, четверте. Усі пам’ятають той день, коли до нас прибули посланці від остраханців? Добре. Нумо, згадайте, а що ми робили того дня вранці? Авжеж – висаджували молоді яблуньки. А де? Саме за північною брамою замку. Ще й більш од того, пам’ятаєте, проводирка лісових духів, дріада Помона, власноруч наклала чари на молоді деревця, аби ті краще росли і не хворіли, а яблука були рясні та здорові? Якщо ви не забули, то ямки для саджанців копали дуже кумедні, але працелюбні землекопи – хто то був? Саме так – кроти! А завершивши роботу, старійшина усіх кротів, сам Лілелап Кроткий, опираючись на лопату, мовив: «Згадайте моє слово, ваші величності, цей сад колись ще дуже здивує і порадує вас своїми плодами!» Хіба ж він не мав рації?
– Мав, мав! – заплескала в долоні Люсі.
– Стривай-стривай, – похитав головою впертий Едмунд. – Щось тут не складається. Як таке може бути? Ми саджали молоді дерева вздовж муру, а тут вони – геть скрізь і навіть у воротах. Якому ж дурню, дозвольте спитати, спало на думку встромити саджанець просто посеред воріт.
– Авжеж, ніякому, – погодився Пітер. – А що як за довгі роки недоглянутий сад здичавів та розрісся до самих воріт?
– Припустимо, – ніяк не вгавав Едмунд, – хай так! Але ж Кейр-Паравель ніколи не стояв на острові.
– Я й сам уже думав про те, – відкинув Пітер. – І ось що гадаю: Кейр-Паравель спорудили на півострові. А півострів – це вже острів на половину, за визначенням. Чи не так? Чому б не припустити, що за довгі роки трапилося щось таке, чого ми поки що не знаємо? Наприклад, із невідомої причини знадобилося прорити канал?
– Теж мені скажеш, – одразу знайшовся Едмунд. – З якої ж такої причини треба проривати канал? Чи раптом не тому, що в замку з’явилися примари?
– Ой! – разом зойкнули дівчатка.
– Хвилиночку, навіть півхвилиночки, і я розвію усі забобони, – заспокоїв їх Едмунд. – Не може бути того, чого бути не може! Ось ти, Пітере, стверджуєш, що все буцімто змінилося з того часу, як ми востаннє були в Нарнії, та забуваєш, що відтоді промайнув один лише рік. А ти намагаєшся переконати нас у тому, що усього за рік із маленьких паростків можуть вимахати великі дерева, а замки, що будуються на віки, вщент розвалюються, і все таке інше. Але ж це суперечить здоровому глузду!
Високовчений спір міг тривати до ночі, коли б не втрутилася маленька Люсі.
– Послухайте, – нагадала вона, – якщо це таки Кейр-Паравель, то просто за моєю спиною у стіні мають бути двері, за якими є хід до скарбниці замку.
– Залишається сподіватися, що ніяких дверей там немає, – промовив Пітер, однак підвівся зі свого місця й уважно обдивився стіну.
Стіна була рясно оповита плющем.
– Ну що ж, подивимося, – звівся на ноги Едмунд, вибрав з оберемка хвацький дрючок та заходився лушпарити по зеленій завісі плюща, за яким була стіна. «Киш-киш» – влучав дрючок по плющу, «так-так» – стукав дрюк по стіні. Поволі «так-так» лунало частіше й частіше, аж раптом почувся якийсь новий, гучний відгомін, схожий на глибокий кашель – «кх-кх».
– Що за чортівня! – не витримав добре вихований Едмунд.
– Помітив, де саме? Треба обідрати плющ біля того місця, – запропонував Пітер.
– Може, не треба, хлопці?! – заблагала Сьюзан, імовірно згадавши про примар. – Може, краще дочекаємось ранку? Якщо нам тут коротати ніч, мені б дуже не хотілося мати за спиною дірку, у якій невідомо що ховається у сирості й темряві. Облиште вже! Ніч надворі!
– Як ти можеш, Сьюзан? – присоромила сестру Люсі.
А хлопці, ті й поготів не звертали уваги на її благання. Едмунд уже обдирав плющ руками, а Пітер шматував складаним ножичком, та так завзято, що майже одразу зламав лезо. На щастя, в Едмунда знайшовся ще один, і тепер уже він шматував плющ ножичком, а Пітер – обдирав руками. Удвох вони швидко наскирдували велику купу плюща на подіумі й таки визволили двері з зеленого полону.
– Звісно, зачинені, – буцнув двері ногою Пітер.
– Так, але відсиріла деревина неминуче перетворюється на порохно, – зауважив Едмунд. Ми її хутко розіб’ємо – та на скіпки до багаття!
Утім, чи то порода виявилася міцнішою, ніж гадалося, чи то втома брала своє, але, коли в дверях з’явився отвір, у який спроможний був пролізти маленький хлопчик, у залі вже зовсім стало темно, а в небі вигулькнули перші великі зорі. І не тільки Сьюзан проймав холод від єдиного погляду на чорну діру, з якої тхнуло сирістю та невідомістю.