У Гаренголі ж Аемонд Таргарієн та Крістон Колій гаряче сперечалися, як найкраще відповісти на удари королеви. Стіл Чорного Гарена був, певна річ, надто міцний, щоб брати його приступом. Навіть чинити облогу річкове панство не насмілилося б з-за страху перед Вхагар. Але люди короля вже відчували нестачу харчів для себе та коней; голод та хвороби косили військо незгірш мечів. Скільки б не дивилося людське око з велетенських мурів замку, навколо аж до обрію воно бачило самі лише зчорнілі поля та випалені до землі села. Загони заготівлі, що насмілювалися відійти далеко від замку, не поверталися. Пан Крістон закликав принца відступити на південь, де Аегон мав найвірніших прибічників, але той відмовився, сказавши:
— Лише боягуз тікає від зрадників!
Його гнів роздмухувала втрата Король-Берега та Залізного Престолу. Коли ж Гаренголу досягла ще й звістка про «Годівлю раків», принц-намісник трохи не придушив власноруч зброєносця, який її привіз. Хлопця врятувало тільки втручання коханки принца — Алиси Водограй. Тоді принц Аемонд почав наполягати на негайному ударі проти Король-Берега, бо жоден з драконів королеви, мовляв, не може мірятися силою з Вхагар.
Пан Крістон вважав, що принц не при своєму розумі.
— Один дракон проти шести — то безумство, мій пане принце, — стверджував він.
Треба відступати на південь, закликав він знову, і з’єднатися з князем Вишестражем. Там принц Аемонд знову побачить брата Даерона та його дракона. Вже відомо, що король Аегон уникнув полону Раеніри; з часом він зможе знову сісти на Сонцежара на поміч обом своїм братам. Можливо, їхні друзі всередині мурів міста знайдуть якийсь спосіб звільнити і королеву Гелаену, щоб вона змогла кинути у бій Вогнемрію. Четверо драконів супроти шести — це вже не примарна надія на перемогу, а надто коли однією з чотирьох буде Вхагар.
Але принц Аемонд відмовився піти «шляхом боягузів», і вони з паном Крістоном вирішили розлучитися. Колій мав очолити військо і повести його на південь на з’єднання з Отто Вишестражем і принцом Даероном, але без принца-намісника. Останній хотів розпочати власну війну — вдарити вогнем з неба по бунтівниках та зрадниках. Рано чи пізно «та сука-королева» муситиме вислати одного чи двох драконів навперейми, і тоді Вхагар їх знищить.
— Усіх вона не вишле, не насмілиться! — твердив Аемонд. — Бо тоді Король-Берег лишиться голим і вразливим. Авжеж вона не пожене на бій ані Сиракс, ані свого останнього любого синочка. Хай Раеніра кличе себе королевою, але між ніг має те, що і всі жінки, у грудях — слабке жіноче серце, а в серці — материнські страхи.
Так лицар на прізвисько Коронувач і принц на прізвисько Бий-Родичів рушили кожен своїм шляхом і кожен до своєї долі.
XIV. Король-Берег
Тим часом у Червоному Дитинці королева Раеніра Таргарієн заходилася винагороджувати своїх прибічників та чинити жорстокі кари над тими, хто служив її зведеному братові. Велетенські гроші були обіцяні за відомості, які б дозволили схопити «узурпатора, що сміє величати себе Аегоном II», його доньку Джаяхаеру, сина Маелора, «негідних лицарів» Віліса Зруба та Рікарда Терена, а також Лариса Моца-Кутельногу. Коли обіцянки нагород нічого не дали, її милість вислала загони нишпорок, званих «лицарями-спитниками», на пошуки «зрадників та негідників», що насмілилися втекти, і задля покарання кожного, хто виявиться винним у допомозі згаданим зрадникам.
Королеву Алісенту забили у золоті кайдани на ногах та руках, але пасербиця хоча б подарувала їй життя «заради пам’яті мого покійного батька, який колись кохав свою дружину». Батькові ж королеви пощастило менше. Пана Отто Вишестража, що служив Правицею трьом королям, першого скарали на горло як зрадника. Залізне Берло пішов до колоди слідом за ним, уперто наполягаючи, що син короля має більші за доньку права. Пана Тайлана Ланістера віддали катам на тортури, сподіваючись вивідати щось про коронну скарбницю.
Ані Аегона, ані брата його Аемонда люд Король-Берега не надто дарував любов’ю, і багато хто з бережан вітав повернення королеви… але любов та ненависть — два боки однієї монети, і коли на шпичках над міськими брамами почали щодня виростати свіжі голови, а з мешканців щодня здирати нові податки, монета перекинулася. Дівчина, яку юрба свого часу кликала «Втіхою королівств», перетворилася на жадібне та підозріливе бабисько, на свавільну правительку, що не поступалася жорстокістю жодному королю перед нею. Один гостроязикий дотепник назвав Раеніру «королем Маегором з цицьками», і ще сто років після того бережани залюбки лаяли один одного «Маегоровими цицьками».