— Та чи багато важитимуть ті обітниці для кривоприсяжців? — заперечувала Раеніра. — Вони вже колись складали присяги, та чи зважили на них, коли вирішили загарбати мій престол?
Принц Даемон став на бік королеви у її сумнівах. Коли пробачаєш бунтівників та зрадників, то сієш у землю зерна нових бунтів та зрад — такі були його слова.
— Війна скінчиться, коли голови зрадників опиняться на шпичках над Король-Брамою. І не раніше.
Колись Аегон II має знайтися — «не буде ж він довіку ховатися, мов змія під колодою» — але Аемондові та Даеронові треба нагально оголосити нищівну війну. Заразом незле було б вибити до ноги Ланістерів і Баратеонів, а їхні землі та замки роздати вірним людям. Наприклад, Штормолам міг би відійти Ульфові Білому, а Кастерлі-на-Скелі — Грізному Гуго Громобоєві. Такий був задум принца… що нажахав Морського Змія мало не до смерті.
— Половина панства Вестеросу оберне на нас свій гнів, якщо ми свавільно вигубимо два такі старі та поважні доми! — заперечував князь Корліс.
Королева сама мусила обирати між наполяганнями свого Правиці та свого чоловіка, і зрештою обрала щось середнє: надіслати гінців до Штормоламу та Кастерлі-на-Скелі, обіцяти м’які умови пробачення… але перед тим покласти край братам узурпатора, які вели проти неї війну в полі.
— Щойно їх не стане, як решта схилить коліна. Треба вбити їхніх драконів і почепити драконячі голови на стіни моєї престольної палати. Хай на них дивляться люди майбутніх століть і згадують, якою буває ціна зради!
Але ж і Король-Берег не міг лишатися беззахисним. Королева Раеніра мусила зостатися у місті з Сиракс, а разом з нею — її сини Аегон та Джофрі, чиї особи не можна було піддавати небезпеці. Джофрі, якому не виповнилося ще й тринадцяти, прагнув понад усе показати себе у битві, але почувши, що Тираксес потрібен, щоб у разі нападу допомогти матері обороняти Червоний Дитинець, урочисто присягнувся виконувати її волю. У місті також мав лишитися Аддам Веларіон, спадкоємець Морського Змія, разом зі своїм драконом Серпанком. Три вогнедишні змії разом складали достатній захист для Король-Берега; решта вирушала на війну.
Принц Даемон власною особою вилетів до Тризуба на Караксесі разом з дівчиною Кропивкою на Вівцекраді, щоб розшукати там Аемонда з Вхагар і покласти їм край. Ульф Білий та Грізний Гуго Громобій полетіли до Гуркотня. Це містечко за дві з половиною сотні верст на південний захід від Король-Берега лишалося останньою вірною Раенірі твердинею між князем Вишестражем та столицею. Драконоїздці мали стати на захист міста і знищити принца Даерона з його Тессаріоною.
Принц Даемон Таргарієн та мале темнаве дівча Кропивка довго нишпорили у пошуках Аемонда Кривого без жодного зиску. Самі вони оселилися у Дівоставі на запрошення князя Манфрида Мутона, якого жахала можлива поява Вхагар над його містом. Але натомість принц Аемонд вдарив на Верхокамінь у передгір’ях Місячних гір, на Миловербу, що на Зеленозубі, та на Вихватку, що на Червонозубі. Поприщ-Міст він спалив до голої землі, винищив Старий Пором та Старицький Млин, зруйнував божий дім святих сестер у Бикромі, незмінно зникаючи у небі, перш ніж до місця нападу встигали захисники та мисливці на драконів. Вхагар ніде не зупинялася надовго, і нечасто ті, хто вцілів після нападу, хоча б погоджувалися між собою, у який бік вона зникла.
Щодня Караксес та Вівцекрад вилітали з Дівоставу, шугали у небо над річковим краєм і виписували дедалі ширші кола, сподіваючись помітити десь під собою велетенські обриси Вхагар… та коли сонце стояло на вечірньому прузі, щоразу поверталися з невдачею. Князь Мутон порадив був драконоїздцям розділитися, щоб охопити розвідкою вдвічі ширші терени, але принц Даемон рішуче заперечив. Він нагадав князеві, що Вхагар — остання з драконів, які прийшли на Вестерос разом з Аегоном Завойовником та його сестрами. За минуле століття вона трохи сповільнилася, зате мало не доросла величини Чорного Жаху за старих часів. Від жару її вогню м’якшав та плавився камінь. Ані Караксес, ані Вівцекрад не могли сподіватися нарізно встояти перед її люттю — лише разом вони мали бодай якусь надію. Тому принц Даемон тримав дівчину Кропивку при собі вдень і вночі, не відпускаючи далеко ані у небі, ані у замку.
XVI. Гуркотень
Тим часом на півдні у Гуркотні — заможному базарному містечку на річці Мандер — розгорталися нові події війни. Замок, що панував над містом, був міцний, але невеличкий, залогу мав не більшу за сорок людей, але угору річкою стікалося багато тисяч з Лихомостя, Довгостолу та дальших країв на півдні. Число захисників збільшилося, а їхня рішучість зміцніла, коли прибуло чимале військо річкового панства. Разом під корогвами королеви Раеніри у Гуркотні стояло більше як дев’ять тисяч вояків. Але сили королеви далеко поступалися числом війську князя Вишестража. Тому, певно, прибуття драконів Вермітора та Срібнокрилки під своїми вершниками гаряче вітали усі, хто готувався боронити Гуркотень. На жаль, вітальники не відали, яке жахіття чекає на них попереду.