Князь Бартімос Кельтигар вважав, що аж ніяк.
— Байстрюки від природи — зрадницькі душі! — казав він. — Така вже кров тече в їхніх жилах. Зрада для байстрюка така ж природна, як вірність присязі для воїнів чесного роду.
Він закликав її милість негайно схопити двох підло вроджених драконоїздців, доки вони теж не перебігли до ворога разом з драконами. Заклик підхопили інші, а надто пан Лютор Довгаль, тисяцький міської варти королеви, і пан Лорент Марбранд, Регіментар Королевогвардії. Навіть двоє лицарів з Білої Гавані — грізний пан Медрік Мандерлі та його меткий, хоч і тілистий брат, пан Торген — радили королеві виявити пильність.
— Не варто спокушати долю, — казав пан Торген. — Якщо ворог здобуде ще двох драконів, ми пропали.
Лише князь Корліс виступив на захист «драконового насіння». Він наполягав, що пан Аддам та його брат Алин є «правдивими Веларіонами», гідними спадкоємцями Плавня. Щодо дівчини — хай брудна, неоковирна і погано прийнята панством, все ж вона хоробро билася у Гирлі.
— Двоє Зрадників теж не пасли там задніх, то й що з того? — заперечив князь Кельтигар.
Вся пристрасть Правиці виявилася даремною — страхи та підозри королеви перемогли. Вона пережила стільки тяжких зрад, що ладна була повірити найгіршому про будь-кого, і вже не здивувалася б жодному підступові навіть від людей, яких сама любила найбільше.
Королева Раеніра наказала панові Лютору Довгалю узяти два десятки золотих кирей, рушити до Драконосхрону і схопити пана Аддама Веларіона. Так одна зрада породила іншу — на згубу королеві. Коли пан Лютор Довгаль з золотокирейниками їхав угору пагорбом Раеніс з наказом королеви, високо над ними розчахнулася брама Драконосхрону, Серпанок розгорнув світло-сірі крила і пустив дим з ніздрів. То пан Аддам Веларіон отримав своєчасне попередження і встиг улаштувати собі втечу.
Розлючений невдачею, пан Лютор негайно повернувся до Червоного Дитинця, вдерся до Башти Правиці й вельми брутально доклав рук до старого князя Корліса, звинувативши того у зраді. Старий нічого не заперечував — зв’язаний та відлупцьований, він не промовив ані слова і потрапив до кам’яного мішка у підземеллі, де мав чекати на суд і страту.
Тим часом містом розповсюдилися чутки про вогненно-криваве страхіття у Гуркотні… а з ними разом — нелюдський жах. Далі настане черга Король-Берега — так казали люди один одному. Дракони візьмуться нищити один одного полум’ям, і цього разу місто вже конче напевно згорить дощенту. Злякавшись ворога, кількасот людей спробували були втекти, але при брамі їх завернули назад золотокирейники. Замкнені всередині міських мурів, одні люди почали шукати прихистку від майбутньої вогняної бурі у глибоких льохах, а інші вдалися до молитви, питва і тих задоволень, які знаходять між жіночих стегон. Щовечора міські шинки, доми розпусти і септи повнилися чоловіками та жінками, які тамували свій страх усіма можливими способами, шукали порятунку чи заспокоєння, переповідали один одному найстрашніші плітки.
XIX. Гуркотень
А в Гуркотні, за триста верст на південний захід, панував безлад зовсім іншого роду. Поки Король-Берег скиглив з жаху, їхній страшний ворог ще й на вершок не просунувся до міста — адже вірні королю Аегону вояки раптом лишилися без ватажків, зате під владою сумнівів, незгоди та розбрату. Ормунд Вишестраж лежав мертвий, а з ним і його брат у перших пан Бріндон, перший лицар Старограду. Сини князя — зелені хлопчаки — лишилися у Вишестражі за тисячу верст звідти. Даерон Таргарієн, якого князь Ормунд нарік «Даероном Даруй-Вогонь» і вихваляв за відвагу, теж був лише юним хлопчиськом; наймолодший з синів короля Візериса виріс у тіні своїх старших братів і звик радше виконувати накази, ніж віддавати їх. А найстарший з Вишестражів, що залишився при війську, був пан Гоберт, ще один брат у перших князеві Ормунду. Дотоді тлустий пан Гоберт урядував лише за обозного, і військова старшина вважала його надто неповоротким не лише тілом, але й думкою. Серед свого сімейства він за прожиті на світі шістдесят років не показав себе геть нічим, але наразі зухвало пнувся очолити все військо, бо, мовляв, лишився найближчим родичем королеви Алісенти.
Рідко траплялося в історії Семицарства мале чи велике місто, яке б піддали такому довгому та жорстокому погромові, як Гуркотень після Гіркоти. Принца Даерона від побаченого аж знудило, і він наказав панові Гоберту Вишестражу припинити жахіття, та зусилля Вишестража виявилися такими ж нікчемними, як він сам.
Найгірші злочини з-поміж усіх було вчинено Двома Зрадниками — підло уродженими драконоїздцями Гуго Громобоєм та Ульфом Білим. Пан Ульф цілком віддався гультяйству і потопав у вині та втіхах плоті. Усіх, хто йому не припав до смаку або не задовольняв його примхи, він віддавав своєму драконові. Лицарське звання, подароване Ульфові королевою Раенірою, виявилося для нього замалим, і навіть титул князя Лихомостя, жалуваний принцом Даемоном, не втамував його марнославства. Білий мав на думці жирніший кусень — ніщо інше, як Вирій. Він оголосив, що оскільки Тирели не взяли участі у подіях «Танку», їх слід наректи зрадниками і позбавити дідицтва на його користь.