Високо на Аегоновому пагорбі, на іншому кінці міста, королева спостерігала натовп з даху Маегорового Острогу вкупі з синами та радниками. Ніч була чорна і хмарна, але смолоскипів палало стільки, наче всі зірки зійшли з неба і рухалися тепер на приступ Драконосхрону. Щойно Раеніри досягла звістка про те, що навіжена юрба рушила містом, як вона надіслала гінців до пана Балона при Старій брамі й пана Гарта при Драконовій, наказуючи розігнати натовп і захистити королівських драконів… але зважаючи на безлад у місті, ніхто не міг обіцяти, що гінцям вдасться довезти ті накази до потрібних осіб. Та навіть у разі їхнього успіху вірних престолові золотокирейників лишилося надто мало, щоб сподіватися на перемогу. Коли принц Джофрі попрохав дозволу виїхати разом з двірськими лицарями та воїнами Білої Гавані, королева йому заборонила.
— Якщо вони захоплять той пагорб, то наступним буде цей, — відрізала вона. — Ми потребуватимемо кожного меча для захисту замку.
— Але вони повбивають наших драконів! — залементував розбурханий принц Джофрі.
— Або дракони повбивають їх, — холодно відповіла йому мати. — Хай згорять там хоч усі. Держава недовго за ними сумуватиме.
— Але ж, пані матінко, раптом вони вб’ють Тираксеса?! — занепокоївся юний принц.
У це королева вірити відмовлялася.
— То лише нікчемний набрід. Помийні щури, йолопи та п’яндиголови. Скуштують драконового полум’я і порснуть на всі боки.
Їй раптом відповів двірський блазень Грибочок:
— Може, вони і п’яндиголови, зате п’яний не знає страху. Йолопи — так, йолопи, але останній йолоп може вбити короля. Щури? Так, і щури теж, але тисяча щурів здатна загризти ведмедя. Колись я сам бачив таке просто он там, у Блошиному Подолі.
Її милість нічого не сказала і мовчки обернулася назад до поручнів. Тільки коли спостерігачі на даху почули ревіння Сиракс, то помітили, що принц тишком зник з даху.
— Ні! — почувся крик королеви. — Я забороняю, забороняю!
Але саме у цю мить її дракониця скочила, плескаючи крилами, з двору на мур, присіла на нього на пів-удару серця, і пустилася у ніч з сином королеви на спині, що однією рукою відчайдушно чіплявся за звіра, а в іншій тримав меча.
— За ним, хутко! — заволала Раеніра. — Усі за ним, усі до одного, малі й великі! На кінь, на кінь, хутко за ним! Приведіть його назад, схопіть і приведіть, адже він не знає, що коїть, нічого не знає! Сину мій, любий мій синочку!..
Але було вже запізно.
Ми не будемо прикидатися, мовби хоч скількись розуміємося на природі зв’язку між драконом та драконоїздцем. Мудріші від наших голови билися над цим таїнством протягом довгих століть. Але нам відомо достеменно, що дракони не схожі на коней, якими може їздити кожен, хто кине їм сідло на спину. Сиракс була драконом королеви і ніколи не знала іншого наїзника. Так, велика жовта дракониця упізнавала принца Джофрі на вид та запах і не стривожилася, коли він почав вовтузитися з її ланцюгами, але верхи на собі його терпіти не збиралася. У гарячковому поспіху, не бажаючи, щоб його зупинили, принц скочив на спину Сиракс, не подбавши ані про сідло, ані про нагайку. Мусимо припустити, що він мав намір або ринути на Сиракс просто у битву, або, більш вірогідно, перелетіти на ній через місто до Драконосхрону, до свого власного Тираксеса. Можливо, він бажав звільнити і решту драконів з їхніх ям.
Але пагорба Раеніс Джофрі не дістався. Злетівши у повітря, Сиракс вигнулася і скрутилася під ним, щосили прагнучи позбутися незнайомого вершника. А знизу вже летіли камені, списи та стріли з рук бунтівників, дедалі розпалюючи лють дракониці. Досягнувши висоти у тридцять сажнів над Блошиним Подолом, принц Джофрі не втримався на драконовій спині й зірвався на землю.
Падіння принца добігло страшного кінця коло перехрестя, де сходилося разом п’ять провулків. Спершу малий звалився на крутий дах, а тоді прокотився ще шість сажнів униз посеред граду побитої черепиці. Розповідають, що при падінні він зламав собі хребта, і що навколо нього дощем падали гострі, наче ножі, черепичні друзки, і що власний меч принца не втримався у нього в руці, а встромився йому ж у живіт. А ще у Блошиному Подолі досі переказують про доньку свічаря на ймення Вільшанка, яка тримала понівеченого принца у обіймах і намагалася втамувати його муки аж до смерті. Втім, у тих переказах годі шукати й сліду правди. Начебто Джофрі з останнім своїм подихом прошепотів «Матінко ясна, пробачте мені»… і відтоді не згасають суперечки, чи звертався він до своєї матері-королеви, а чи молився до Вишньої Матері у небесах.
Так загинув Джофрі Веларіон, принц Дракон-Каменя, спадкоємець Залізного Престолу, останній з синів королеви Раеніри від Лаенора Веларіона… або ж останній з її байстрюків від пана Гарвіна Моца — залежно від того, чию правду обирати.