– О, ні, ні! Ви за добрі для мене; не можу жадним чином. Годі, щоб я дозволив на всілякі прикрости ради мене...
– Прикрости? Ніколи в сьвіті, любий молодче! Мені треба було до Петербурґа вибирати ся нині в ночи, на всякий случай. О девятій їду експресом. Ходіть, поїдемо разом. Не лишу вас на самоті ні на хвилину. Ходіть чим мерщій, говоріть!
Так отже сей викрут не поміг Альфредови. Шо-ж тепер робити? Альфред попав у зневіру. Він мусів отже шукати иншого способу і – найшов його. А що перед тим як його ужив, обдумав його із всіх боків і прийшов до перосьвідченя, що майор буде безрадний.
– Однак, одна справа нещасна є проти мене і через неї неможливо мені їхати. Дивіть, – і при тих словах добув куплені тікети і поклав їх перед майори на столі. – Дорога моя йде через Париж, а годі мені змінити їх на дорогу до Петербурґа; тай пакунки мої вже зачековані. А коли-б я хтів купити другий тікет, то забракло-б мені гроший, бо отсе ціла моя грошова сума, що при мині лишила ся. –– І поклав знов перед майора пятьсот-марковий банкнот.
В сій самій хвилі майор зловив тікет і купони, підвів ся скоро від стола і сказав радісно:
– Гаразд! Всьо гаразд! Тікет і купони на пакунки вони змінять в офісі на другі! Всьо зроблять для мене, бо вони всі мене знають. Сидіть тут кілька хвилин, а я сейчас верну.
Рівночасно зловив рукою банкнот і додав:
– Возьму сей банкнот зі собою, бо може треба буде дещо доплатити до тікетів. Може...
І сейчас вибіг з пиварні на двір.
II
Молодець остовпів. Всьо прийшло так нечайно. Так нечайно, дивно, неможливо. Його рот отворив ся, а язик не був в силі сповнити свойого обовязку. Хтів крикнути: «Лови його», та в грудях забракло сили; хтів пігнати ся за ним у слід, та ноги не могли поступити ся, а тільки дрожали; а далі захитали ся під ним і приневолили знов сісти у крісло. В голові заметушало ся, піднебінє висохло. Що йому тепер належить робити? Він не знав. Одна річ видавала ся конечною: треба постарати ся зловити сего опришка. Впрочім: на станції не видадуть гроший за тікет... А по що-ж йому було треба. сего тікета? Ні, він певно почимчикує на стацію і продасть тікет кому-будь за половину ціни. І то нині, бо завтрішної днини тікет буде без вартости. Такий звичай в Німеччині. Такі думки додали йому надії і сили; він підвівся і хтів йти. Та тільки поступив кілька кроків, почув нечайно, що вмліває. Сів знов на крісло, ослаблений від одної річи, що її замітив: за випите пиво треба було заплатити, а він не мав зломаного цента при душі. Був неначе в криміналі! Бог один знав хіба, що станеть ся, коли він схоче вийти з пиварні. А до того, не знав настільки німецької мови, щоби пояснити цілу подію і просити о поміч.
Думки знов зачали його томити. І як він міг дати ся так вивести в поле? По що слухав слів якогось вітрогона? Ох, леле! Надходить вейтер*! Молодець підніс часопись перед очи і неначе глубоко зачитав ся. Вейтер перейшов мимо. Для молодця було се незвичайною радостю. Глядів на годинник; вказівки, здавало ся, були нерухомі. Минуло десять хвиль. Знов вейтер. І знов сховав ся молодець за часописю. Вейтер вийшов – неначе на тиждень часу – опісля увійшов знов.
Знов десять хвиль журби і – знов вейтер. Тим разом збирав він щось із сусідного столика і, здавалося, стояв там цілий місяць. Опісля минуло ще неначе два місяці – вийшов.
Молодець зрозумів, що не був в силі пережити слідуючої появи вейтра, мусить щось робити! Треба утікати! Та вейтер стояв пять хвиль недалечко, опісля стояв довше і довше, може кілька місяців, як се Альфредови здавало ся. Він зиркав на вейтра з переляком, почував себе зовсім безсильним і був такого пересьвідченя, що хіба посивіє із такої страшної журби.
Вкінци вейтер відійшов; задержав ся опісля біля одного столика, сколєктував* належність від гостя, підійшов дальше, сколєктував другий рахунок, пійшов дальше... А очи молодця звертали ся до нього в тім часі благально, серце умлівало, а грудь сповняла ся на переміну то тревогою, то надією.
Вейтер задержала ся знов, щоб сколєктувати гроші. Альфред промовив отже до себе: «Тепер або ніколи», і зачав прямувати до дверий. Один крок – два кроки – три – чотири... вже був близько дверий; пять… ноги під ним дилькотіли.... щось йде за ним тихим ходом... серце в нім завмирає... шість кроків – сім... він вже вийшов! – вісім – девять – десять – одинацать – дванацять... ох, хтось таки слідкує за ним… Молодець завернув у якусь вуличку і мав намір накивати пятами, та... тяжка, долоня спочила на його рамені... Цілий ослаб і мало що не вмлів.