Саме тоді переходило біля них кількох Анґлійців; один з них сказав:
– Кепська справа! Не дістанемо сеї ночи почти з Берліна...
Альфред затремтів, як почув сі слова і мало-що не зімлів. Аиґлійці сіли біля сусідного столика і один з них знов сказав:
– Се ще нічого такого лихого...
Молодець почув, що його щось давить в горлі.
– Прийшла телєґрама, що випадок лучив ся на залізниці і – трен* спізнив ся о… три години.
Альфред не упав на долівку, бо майор піддержав його обома руками. Він надслухував і пізнав тепер, що із сього може бути. Майор посадив молодця на крісло і сказав ніжно:
– Хлопче, будь веселий! Нема чим журити ся! Знаю, як вийти із свого положеня. Пашпорт, – се нісенітниця! Нехай його не буде і тиждень, обійдемо ся без нього!
Альфред був за слабий, щоби слухати тих слів...
Пропала надія, Сибір щораз близше....
А майор підвів його на ноги і повів до американської амбасади, щоби якось добути новий пашпорт.
– Амбасадор знає мене дуже добре: разом забавляли ся. Не жури ся, молодче! Всьо буде знаменито! Я радий, як когут! Ми є ось-тут; наші клопоти скінчили ся. Та ми навіть в дійсности жадних клопотів не мали!
Тут-же були двері амбасади найбогатшої, найвільнійшої і найсильнійшої републики всіх віків; соснове бюрко, над ним знамя орла, що крила свої розняв над зьвіздистим прапором а в кігтях держить чимало воєнного матеріялу...
Коли побачив се молодець, то сльози станули йому в очах: любов до батьківщини загоріла в його серцю; в груди потепліло; всі його журби і переляк щезли сейчас і він спасений, спасений! Цілий світ не сміє тут взяти його у свої руки!
З економічних зглядів амбасада найбільшої републики складала ся з півтора кімнати на девятім поверсі (бо десятий поверх був вже передтим винаймлений), а перзонал складав ся з одного амбасадора з платнею робітника американського, з секретря, що у вільних хвилях продавав сірники по вулицях, щоби якось по-людськи вижити, з дівчини-інтерпреторки*; були там по стінах образки американських пароходів, портрет президента, бюрко, три крісли, нафтова лямпа, кіт, годинник і сплювачка з моттом: «Ін Гад ві трост»*.
Майор з молодцем прийшли сюда, а салдати чимчикували за ними. Якійсь чоловічок сидів при столику і писав офіціяльні річи нігтем на папери. Він підвів ся і глянув на них; кіт утік під стіл; дівчина втиснула ся в кут, де стояла бочілка з водкою, щоби зробити місце для пришелців; салдати станули під стіною, з рушницями на плечах, перед дверми.
Альфред був веселий; був певний спасеня. Майор привитав ся сердечно з урядником, росказав плавно цілу подію і попросив о пашпорт.
Урядник попросив гостий усісти і сказав:
– Вел, я є тільки секретарем амбасади, знаєте. Годі нам видати пашпорт, бо ми-ж на московській земли. За много було-б одвічальности. Впрочім: самого амбасадора тепер нема.
– Ол райт! Пішліть по нього!
Секретар засьміяв ся і сказав:
– Лекше сказати, як. зробити. Він-же поїхав кудись в степи на вакації.
– А громи-б його... – вицідив майор крізь зуби.
Молодець затремтів; лице його зблідло; зачав хилити ся в долину. А секретар говорив, перериваючи:
– Чому се? Які громи, майоре? Князь дав вам двайцять-чотири години часу. Дивіть на годинник; всьо гаразд; ще остало вам пів години; трен туй-туй прийде а з ним надійде також і пашпорт.
– Чоловіче, трен спізнений о три години. Судьба хлопця залежить від хвиль, а з них ледви трицять остало для нього. За пів-години він буде, як пропащий на віки. На Бога, ми мусимо мати пашпорт!
– О, я пропащий, я се знаю! – заплакав молодець, закрив лице долонями і похилив ся над стіл.
Нечайна зміна наступила в поведеню секретаря, його спокій зник, оживленє появило ся на його лици; він крикнув:
– Бачу, як прикра ситуація! Боже, вам поможи! Що-ж я можу тут зробити?
– Як то що? Дайте йому пашпорт!
– Неможливо, зовсім неможливо. Ви-ж не знаєте його! Тому три дні ви навіть не чули нічого про сього молодця: нема жадного способу, щоб про з'ідентифікувати. Він пропащий, нема ратунку!
Молодець зарядив:
– Боже, Боже! Так, се останній день для мене?
Знов подумав секретар. І змінив ся у своїм настрою. Спитав його зміненим голосом так байдужно, як тоді, коли питаєть ся про погоду, як нема що иншого до говореня:
– Чи се дійсно ваше імя?
– Так.
– Відки ви?
– З Бріджпорту.
Секретар потряс головою; покивав знов і щось думав. По хвили:
– Ви родили ся там?
– Ні; в Ню Гелен.
– Ааа!
Секретар зиркнув на майора, що слухав того всього незвичайно уважно, і сказав: