– Там, в куті є доволі водки на случай коли-б салдати мали велику спрагу.
Майор скочив і подав салдатам водки. Вони випили і подякували. Секретар питав далі:
– Як довго жили ви в Ню Гевен.
– До чотирнацятого року житя.
– Коли ви там були, на котрій вулици?
– Паркер стріт.
З великим напруженєм слідив майор за допитами секретаря. Секретар дав знак, а майор подав салдатам знов по чарці очіщеної.
– Під яким числом?
– Без числа.
Хлопець глянув на секретаря неначе говорив:
«Чого мене мучити тими глупими питанями, коли я і так нещасливий?»
Секретар говорив дальше.
– Що се був за гавз*?
– Мурований, двоповерховий.
– Сайдвок* був перед домом?
– Ні, малий городець на фронті.
– Зелізні штахетки?
– Ні, деревляні...
Майор подав знов солдатам водки, хоч секретар навіть не давав знаку.
– Що можна бачити, коли входить ся крізь двері?
– Вузкі сіни, на кінци двері і на право двері...
– Може ще щось?
– Рури до огріваня.
– Яка кімната на право?
– Парльор*.
– Карпетований*?
– Так.
– Який рід карпету?
– Старого типу Вілтона.
– Які фіґури на карпеті?
– Ловецьке товариство... коні...
Майор зиркнув на годинник: лишаєть ся шість хвиль... Поглядав то на секретаря, то знов па годинник. Опісля знов на секретаря. Секретар притакнув.
Майор закрив собою годинник на стіні і зручно посунув вказівки о пів-години взад. Опісля підкріпив салдатів водкою...
– Який рум* поза рурами до огріваня і сінями?
– Їдальня.
– Печ була?
– Ні, решітка.
– Чи сей дім належить тепер до вас.
– Ні, я його продав, коли вибирав ся до Бріджпорту.
Секретар пождав хвилину, опісля сказав:
– Чи вас прозивали ще яким иншим іменем крім вашого звичайного назвиска?
Молодець зачервонів ся і опустив очі. Здавало ся, що боров ся сам зі собою кілька хвилин, а опісля сказав соромливо:
– Кликали мене «Місс Ненсі»...
– Які прикраси були в їдальня?
– Вел.... я.... не знаю...
– Жадних? чи дійсно жадних?
– Ні.
– Кепеько.... Погадайте... Чи дійсно жадних прикрас?
Молодець думав і думав, а секретар легко дихав. А далі молодець глянув умучено і похитав головою.
– Думай.... Думай! – крикнув майор з тревогою і чим мерщій дав салдатам водки.
– Молодче! – промовив секретар. – Не було жадного образа?
– О, певно, що так! Та ви сказали прикраси...
– Що-ж ваш батько думав про сей образ?
Хлопець мовчав.
– Говоріть! – сказав секретар.
– Говори! – кричав майор і дріжучою рукою подав салдатам цілу літру очішеної.
– Я… я не можу сказати, що батько говорив, – сказав тихо молодець.
– Швидко, швидко! – налягав секретар. – говоріть! Нема часу до страти! Вітчина і свобода, або Сибір і смерть залежить від сеї відповіди.
– О, майте милосердіє! Батько мій є сьвященик, і...
– Се нічого; скажіть прямо, не сороміть ся...
– Він говорив, що се була найгорячійша пекольна мара…
– Гаразд! – крикнув секретар і приложив печатку до пашпорту. – Тепер вас пізнаю і се можу потвердити. Я був у вашім домі і сам малював сей образ!
– О, ходи, хлопче, в мої обійми, мій хлопче! – закричав майор. Все будемо дякувати Господу Богу, що сотворив отсего артиста...
Примітки
Тут представлено оповідання Марка Твена “The Belated Russian Passport” (вперше опубліковане 1902 року), в українському перекладі Володимира Держируки, видане окремою книжечкою 1915 року у серії «Бібліотека "Нового Житя"».
Місцем друку вказана друкарня «Нового Житя», 107 Ґрант Стріт, Олифант, Па. Мабуть, мається на увазі містечко Оліфент у штаті Пенсильваніа (США), де за адресою Ґрант Стріт 107 розташована Українська католицька церква Кирила й Мефодія. У штаті Пенсильваніа українська діаспора мешкає ще з 80-х років XIX сторіччя. Саме з цього штату вугільних копалень та металургійних заводів розпочалося заселення українців у США.
Володимир Держирука (1982-1932) – український перекладач, письменник, журналіст, католицький священник, родом із Тернопільщини. 1910 року переїхав до США, де брав активну участь у церковному та громадському житті української діаспори. Серед перекладених ним українською мовою творів є зокрема повісті Марка Твена «Том Сойєр» та «Князь і жебрак».
В даній інтернетній публікації переважно збережений правопис друкованого в 1915 році тексту, що той правопис дещо відрізняється від сучасного загальноприйнятого. Слово «московський» у перекладі означає «російський», бо «руський» для читачів означало «український».