- Яку зливу асоціацій викликали у тебе ці привиди, - здивувалася Єва. - А якщо трапиться так, що зникнуть оригінали, а на Землі лишаться тільки копії?
- Тоді... прогрес зупиниться. Піде деградація. Ось чому копії завжди заздрять оригіналам і за певних соціальних умов стають дуже небезпечними. Ти історію людства добре знаєш - скільки таких періодів було, коли владу захоплювали копії і що вони тоді чинили. Хто змусив отруїтися у Давній Греції мудреця Сократа? Копії! Вони не могли стати такими оригіналами, як-от Сократ, а тому знищили мудреця. А хто спалив Джордано Бруно на багатті? Копії! Людські копії або копії у вигляді людей. Хто переслідував Галі лея? Теж копії. Копії стріляли в Пушкіна і Лєрмонтова, переслідували Шевченка й Овідія, виганяючи їх подалі від людей, на край світу. А хто убив Гарсіа Лорку? Теж копії із фашистськими свастиками, копії, що захопили владу і які терпіти не могли оригінальних людей, котрі не підкорялися їм, копіям, біля державного кормила. Хто відрубав голову Улугбеку? Копії! Копії! Вони знищують оригіналів, щоб їх ні з ким було порівняти і щоб ніхто не знав, що вони всього лише копії.
Так вони довго гомоніли, стоячи на гребені хребта, освітлені вже призахідним сонцем. Щоправда, говорив Адам, а Єва слухала. Він жестикулював руками, і його безтілесний двійник, його копія на протилежному хребті, теж жестикулювала і копіювала Адамові рухи. І це було як наочний приклад до Адамової промови про копії.
Вечорами Адам м’яв шкури.
Гора вим’ятих шкур росла й росла.
Єва посміювалась, киваючи на ту гору.
- Ти гадаєш, я народжу тобі відразу десятеро дітей?
- Пелюшки, Євочко, завжди знадобляться.
Адам м’яв шкури, й одноманітні рухи, як не дивно, заспокоювали його.
З кожним тижнем вагітність давалася Єві все важче і важче. На виду змінилася, обличчя загострилося, на ньому з’явилися коричневі плями, під очима постійні синці. До всього ж вона стала коверзливою, як ніколи.
Та найгірше було з їжею.
Попрохає вона, приміром, фазана, Адам добуде, запече його в багатті й ніжне, паруюче м’ясо подасть до столу, себто на камінь, що править їм за обідній стіл.
- Що це? - підозріло принюхується до м’яса Єва.
- Фазан, якого ти замовляла.
- Я замовляла фазана? - дивується вона. - Це тобі просто здалося. Фазана я терпіти не можу.
- А що б ти хотіла, моя дорога, з птиці чи з риби?
- Ну... хоча б... - Єва напружено думає. - Хоча б мідій!.. Я вже так давно не їла мідій!
Не кажучи й слова і не витрачаючи й хвилини часу, Адам виходить з печери, спускається в бухту, роздягається і запливає за прибій. Раз по раз пірнаючи, віддирає од підводного каміння десятків зо два мідій, приносить їх до печери, пече у багатті, і по якомусь часі ніжне оранжене м’ясо вже лежить у бронзовій мисці, розносячи апетитні запахи.
- Євочко!.. Твоє замовлення виконано, перед тобою найкращі мідії Леонії.
Єва сідає до каменя-столу, наштрикує шпичкою шматочок оранжевого м’яса, довго й підозріло до нього принюхується і, зрештою, сердито кидає:
- Знову мідії? Я ж їх терпіти не можу! Ти на злість мідіями мене годуєш.
Адам терпеливо й спокійно вислуховує і говорить:
- Вибач, будь ласка. А що б ти хотіла, моя дорога?
- Риби! - вередує Єва. - Так, так, я хочу риби. Мені здається, я вже давно не їла риби.
Через годину Адам повертається із великою рибиною, проштрикнутою списом. А ще по якомусь часі у бронзовій мисці парує запечена риба.
Але й од риби Єва відмовляється. І раптом викрикує:
- Хочу фазана! Так, так, хочу фазана!..
Адам дістає миску з м’ясом фазана, яку він подавав ще зранку, і врочисто ставить на стіл.
І Єва з апетитом їсть фазана.
Якось Адам наткнувся на гриби, що своїм виглядом і формою нагадували знані на Землі боровики. Отож зварив суп з м’ясом та грибами. Коли заніс до печери паруючий казан, то пахощі, як казала потім Єва, “трохи не збили її з ніг”.
Ті пахощі й заманили печерного ведмедя.
У той вечір, коли вони всілися за кам’яним столом і глава хоч і маленької, але зразково-показової сім’ї розлив у миски юшку, почулося гупання, а потім сопіння.
- О, ще когось у гості несе! - жартома сказав Адам і відклав ложку. - Повечеряти не дадуть.
У ту ж мить розляглося таке ревіння, що луна в печері ледве не поглушила всіх.
Не розгубившись, Адам і собі закричав:
- Ану забирайся звідси геть! Дай спокійно повечеряти! Бо, як вийду, не поздоровиться!
Адамова впевненість мала під собою грунт: по-перше, у нього були спис, сокира і лук із стрілами, по-друге, і це головне, був упевнений, що у вузький прохід печери ведмідь не пролізе.
Як не дивно, але Єва не злякалась. Можливо, вона б і запанікувала, але в цей момент побачила, що Нявкунчик з переляку вистрибнув Адамові на голову і почав бити його хвостом по обличчю. Єва засміялася, розливаючи з ложки юшку.
А непрошений візитер застряв у вузькому проході - ні сюди, ні туди - і гатив лапою по камінню.
Тим часом Адам, різко змахнувши рукою і збивши кота з голови, кинувся до багаття, схопив палаючу головешку і ткнув її в пащеку нічному гостю. Заревівши, той в одну мить щез, тільки довго було чути його сердите ревіння, що віддалялося.
- Десятому закажеш, що непрошеним по гостях ходити не годиться! - навздогін кричав Адам. - Удруге не сунешся в печеру, де живуть двоногі істоти! Я до твоїх печер не заглядаю, і ти в мою не лізь!
І повернувся до Єви.
- Шкода, стільки м’яса втекло!
І, наче нічого й не трапилось, вони сіли вечеряти. Адам з Євою до свого каменя-столу, а Нявкунчик, усе ще не заспокоївшись (щетина на ньому грізно гороїжилась, і він сердито гатив себе хвостом по боках), обережно підійшов до своєї черепашки.
Невдовзі всі троє були зайняті юшкою.
Юшка і справді була смачною.
Закінчилася зима, а з нею і сухий сезон.
Задув, набираючи силу, північно-західний пасат, у вилинялому за зиму, білястому небі нарешті з’явилися хмари, і невдовзі перші дощі - рясні та дружні - прибили пил на Великих Рівнинах, зашуміли очеретами на ріках, захльоскали на озерах. Настало літо.
Сіренький небозвід наче хто підсинив - на очах заголубів.
Одного такого дня, коли відбувалися вищеописані приємні опади і голосніше від звичайного на озерах галасувало леонійське птаство, Адам повертався з полювання. Повертався не з порожніми руками: в одній ніс лук (стріли виглядали з торби, що висіла через плече), а в другій тримав важенного дудака, кілограмів на дванадцять-п’ятнадцять - аж руку відтягувало! І головне, з першої стріли взяв, бо таки навчився володіти луком.
Такого дудака вполювати б на Землі - сенсація! “Як повідомив представник Товариства мисливців та рибалок, член цього товариства геолог Адам Весна під час відпустки вполював рідкісну дрохву вагою майже пуд”. Напевне, так писали б на Землі газети в недільних випусках, а тут і похвалитися ні перед ким. Єва вже звикла, що він регулярно приносить такі трофеї, тому й уваги не звертає, ніби так і повинно бути. Та-ак... Дрохви тут ваговиті, чи й понесеш в одній руці.