Свою щоденну радість, своє щастя Єва відчувала й боялася. Часом їй ставало моторошно. Надто вона була вже щасливою. А той, хто вельми щасливий, мусить відчути і нещастя. Для всесвітньої рівноваги. Бо все у світі має свою рівновагу і ніхто й ніщо не може довго триматися на самому щасті.
Єва лякалася своїх думок, але ніяк не могла їх позбутися. А втім, вона вже спізнала горе, трагедію, відчай, коли загинув “Геліос”. Для рівноваги світ послав їй любов, щастя. І коромисло вирівнялось.
Адам-старший добродушно посміювався з її, як він м’яко казав, доморощеної теорії, що все у світі ходить у парі. “Людина сама коваль свого щастя, - любив повторювати він слова свого предка-коваля. - А власними руками викуване щастя - то надійне щастя. Адже нам, - запевняв він, - ніхто не дав щастя. Ні згори, ні знизу, ні з боків. Космос послав нам біду, безвихідь. Загнав у тупик, з якого, здавалось, не було вже виходу. А ми знайшли вихід. Більше того, викували власне щастя. А коли щастя у наших руках, то його вже ніхто не відбере...”
- Мамо, мамо, а он і тато йде! Наш тато йде! - загукав Адам-молодший і замелькав п’ятами до річки.
Провівши сина поглядом, Єва справді побачила батька. (Вона вже років із п’ять як стала звати Адама батьком, а він її - матір’ю). Ішов він неквапливо, міцним, упевненим та розміреним кроком, та його впевненість вселяла впевненість і в неї. Простував з виглядом хазяїна, який після трудів праведних повертається додому, до сім’ї. Був убраний у все “мисливське”: міцні шкіряні шорти з кишенями спереду та з боків, підперезаний широким шкіряним поясом із бронзовою пряжкою (сам відлив), шкіряна безрукавка, теж з кишенями на грудях і трьома бронзовими ґудзиками; але безрукавки він ніколи не застібає, тож груди - завжди відкриті сонцю. На ногах - щось схоже на м’які капці, у них можна безшумно підкрадатися до здобичі. За останні роки і він зміцнів, змужнів, покремезнішав - силою і здоров’ям налився. Чи й упізнаєш тепер у ньому того м’якотілого Адама, який летів на “Геліосі”.
Раніше він не терпів ніякої рослинності на обличчі, а це років зо два тому раптом відпустив бороду. І вона - еспаньйолка - йому таки пасувала. Борідка зробила Адама соліднішим і... гарнішим. Справжній мужчина - сильний, надійний, упевнений у собі. А з таким чоловіком і дружина квітне на осонні. На голові в Адама щось схоже на сомбреро, також із шкіри і власного крою та шиття. І, до речі, фантазії. Через плече висить торба, пошита із лап того першого ведмедя, котрий колись необачно завітав до них у гості. Із торби виглядає лук і пучечок оперених стріл. У правій руці тримає спис із блискучим наконечником. З одного кидка той спис наскрізь пронизує звіра чи птаха - сильний Адам! Біля пояса висять шкіряні тороки з петлями-удавками на кінці. На тороках висять два фазани - сяють райдужним пір’ям.
Усе це Єва побачила в одну мить, а в наступну вже рушила батькові навстріч. Йшла неквапливо, м’яким скрадливим кроком, несучи йому на губах і в очах посмішку радості, а у всьому тілі - сильному і пружному - розливалася хвиля снаги.
Адам підхопив сина на руки, підкинув над головою, упіймав і, знявши свого бриля-сомбреро, надів хлопцеві на голову і посадив собі на плечі.
Останні кроки до чоловіка Єва кинулася підбігцем і вдарилась грудьми об його груди. Однією рукою притримуючи сина, другою Адам пригорнув її до себе.
- Ну, батьку, ми тебе зачекалися.
- А полювання, мамочко, не просте діло, вимагає часу й терпіння. Доводиться довго вистежувати й підкрадатися до птиці.
- Але ж вони людей не знають.
- Людей, може, й не знають, але мене вже встигли пізнати, - показав він міцні білі зуби.
- Купатися, купатися! - задзвенів угорі синів голос, і він босими ноженятами загамселив батька по грудях.
Купалися у річці Єві.
Вода була світла, прозора, чиста й приємно-прохолодна. Роздягнувшись, пострибали з кручі: плавали, галасували, як діти, бризкали одне на одного. Потім батько з матір’ю сплели руки, а син вилазив на них, його піднімали високо, і він стрибав у воду, мов із трампліна. Накупавшись, полягали на прибережному піску, ніжились на сонці.
Адам лежав на спині і, заклавши міцні руки за голову, дивився у небо. Мати лягла біля нього, поклала йому голову на груди і теж дивилася в небо.
Цієї ночі їй снився Руслан, перший її чоловік, радіоастроном “Геліоса” Руслан Булат-Бек.
Перший рік перебування на Леонії Єва раділа, коли вірі їй снився, а цієї ночі вві сні сказала йому невдоволено:
“Чому ти мені снишся, Руслане?..”
“Як - чому? - здивувався він. - Адже я твій чоловік. Законний до того ж”.
“Був, - зітхнула вона. - А тепер ти - мертвий”.
“Але ж я живий! - обурився він. - Я стою перед тобою і розмовляю”.
“Ні, ти мертвий, - надто жорстоко говорила вона. - Я оплакала тебе. Я хотіла піти за тобою на той світ, у небуття, але Адам мене врятував... А потім життя є життя. Через два роки після твоєї загибелі я вийшла заміж за Адама Весну-Другого”.
“Вийшла?.. Ти просто стала з ним жити”.
“Брутальність тобі не пасує. Я завжди знала тебе елегантним і ввічливим. Адам мій чоловік, ми з ним розписалися на тотемі. Чоловік, а не коханець. А шлюб ми з ним оформимо після повернення на Землю...”
“Коли я відкривав планету Леонія, то не знав, що відкриваю планету своїй дружині для любові”.
“Любов завжди свята і завжди права, якщо вона - любов, У мене є син, - з гордістю сказала Єва. - Поглянь, який гарний у мене хлопчик”.
“А зі мною ти не хотіла мати дітей, - поскаржився Руслан. - Пригадуєш, я пропонував, а ти...”
“Діти з’являються від великої любові”.
“Ти хочеш сказати, що не любила мене?”
“Нічого я не хочу сказати, бо... нічого не знаю. А можливо, тому, що у нас з тобою було якесь... сонне життя. А втім, для чого все це? Тепер уже пізно, та й не треба ворушити старе. Я не хочу, щоб ти мені снився”.
“Боїшся, що дізнається Адам?”
Вона засміялась.
“Звідки він дізнається, що ти мені снишся? Я не хочу, бо в мене вже інше життя. Розумієш, інше. На цей раз - справжнє”.
“На необжитій планеті?”
“Уяви собі, так. На необжитій планеті, а життя справжнє. І я вже зовсім не та, що колись була. Не та!..”
Дивно, чому він їй приснився?
Єва схопилась, сіла, подивилась на Адама, очима запитуючи його: “Ти тут? Ти зі мною?..” І, нахилившись над ним, припала губами до його вуст.
- Ти... чого? На мене так подивилася, ніби я мав кудись щезнути? - запитав Адам, коли вона нарешті звільнила його з обіймів.
- Для того, щоб порахувати, скільки разів я тебе цілувала, потрібна ЕОМ. - Єва мружила очі, й ті очі були повні палкої любові.
А сама з острахом думала:
“Ой, я щаслива! Ой, я надто щаслива!.. Моє щастя - то великий скарб, от і тремчу над тим скарбом, аби не втратити його...
Уже два роки, як до них, в систему зірок А і Б сузір’я Центавра, летів рятувальний корабель Землі.
Принаймні Адам так переконливо запевняв, що Єва йому вірила. Інакше бути не могло. Коли минуло сім років, протягом яких “Геліос” мав повернутися назад і Станція Далекого Зв’язку, розташована на околиці Сонячної системи, на Плутоні, не запеленгувала його, на Землю полетіла тривожна депеша: “Геліос” зник.
За існуючими правилами відразу ж мала зібратися на своє надзвичайне засідання Вища Рада Космофлоту Землі і занести “Геліос” у реєстр кораблів, що зникли безвісти. На великій карті зоряного неба, що займала всю стіну в залі засідань, у сузір’ї Центавра спалахнув червоний пульсуючий індикатор - це означало, що там зник або терпить біду зоряний корабель Землі.
Тепер усе буде залежати від того, яке рішення прийме Вища Рада. На орбітальній Станції Далекого Зв’язку щоденно знаходиться в готовності Нуль потужний рятувальний зореліт з досвідченим екіпажем на борту, головне завдання якого, знаходячись на орбіті Плутона, чекати сигналу тривоги.