Так вечорами, коли вони сиділи на каменях біля печери і дивилися за звичкою на сузір’я Кассіопеї, на шосту її зірку, говорив Адам. І Єві навіть починало здаватися, що вона сама була присутня на засіданні Вищої Ради і бачила той тривожний індикатор, що пульсує на зоряній карті в залі засідань.
- А раптом спецкорабель, що чергує на Плутоні, вже встиг кудись полетіти, де хтось теж терпить біду? - нараз з тривогою запитала Єва. - Що тоді? Що, Адаме?
І завмирала, боячись дихнути, - чекала од нього заспокійливої, утішливої відповіді.
- Рятувальний Космічний Флот Землі має кілька спецкораблів. Зрозумій, ми прилетіли сюди не просто подивитися, що та як у системі зірок А і Б сузір’я Центавра. Адже ми не космічні мандрівники, які літають заради цікавості, - таких взагалі немає. Ми прилетіли сюди за планом Гендопралола, щоб знайти планету, придатну для життя людей, для майбутньої її колонізації людьми Сонця. І ми знайшли її, планету Леонія, і про те “Геліос” встиг передати на Землю по каналу О. І що б з нами не трапилося, а Земля вже не відступиться од сузір’я Центавра, де є така зручна для життя людей планета. Отже, сюди прилетить не просто рятувальний корабель, він заодно привезе і експедицію для дослідження Леонії. Через п’ять років тут висадяться спеціалісти різних галузей і займуться Леонією, а рятувальники тим часом будуть дошукуватися причин загибелі “Геліоса”. Експедиція збудує тут кілька станцій різного профілю, автоматичні маяки тощо. І тільки спеціалісти підтвердять, що Леонія справді придатна для колонізації її землянами, як сюди почнуть один за одним прибувати кораблі з обладнанням, технікою, людьми. Очевидно, першими колоністами стануть учені та спеціалісти, а вже потім, як вони обживуться, почнуть прибувати і перші космічні переселенці... Звичайно, все це триватиме не так швидко, як я розказую, але так буде. В недалекому майбутньому. І нам з тобою просто треба набратися терпіння й чекати, чекати, чекати...
Адам вимальовував перед Свою таку вражаючу картину майбутньої колонізації Леонії, що у неї дух захоплювало. Залишалося чекати. Лише п’ять років чекання і - тоді все зміниться.
У такі вечори їм здавалося, що в чорному небі яскравіше од звичайного сяє сузір’я Кассіопеї, особливо його шоста зірка. І здавалось, що вони відчувають на своїх обличчях навіть тепло проміння, що, долаючи морок Космосу, йде до них від рідного Сонця. Недарма ж земляни гордо називають себе Людьми Сонця!
Схвильована і збуджена, Єва тулилась до Адама, лащилась, шепочучи:
- Може, хоч одну Людину Сонця обнімеш, га? Май на увазі, вона не така й погана порівняно з іншими представниками Людей Сонця. До того ж любить тебе!..
- А... син? - озивався Адам і рвучко притягував її до себе.
- А я і не сплю, а я і не сплю! - зненацька лунало дзвінко, і до них із сміхом біг Адамчик. - Я все чув, що ви говорили.
- Ось я тобі зараз!.. - удавано сварилася Єва. - Де моя лозина? Кому давно вже пора спати?
Адамчик верещав од захоплення. Батько схоплювався і піднімав сина високо на руках, а мати, вдаючи, що не може дістати малого, підстрибувала, ганялась за ними, і всі троє здіймали такий веселий гармидер, що навіть сонні чайки на прибережних скелях починали обурливо галасувати...
Набігавшись, навеселившись, всідалися на каменях під зоряним блиском і дивилися на темне море, у якому спалахували різнобарвні світлячки. Адамчик починав дрімати у матері на руках, а вона, схилившись над сином, стиха наспівувала улюблену пісеньку про соловейка, яку колись співала на далекому Памірі його батькові:
Фіть-фіть-фіть,
Тьох-тьох-тьох,
Ая-я-я, ох-ох-ох!
Там соловейко щебетав...
Пісню підхоплював батько, і вони вдвох, посхилявшись одне до одного, співали теж одне для одного.
- А на Землі люди вміють так співати, як ви? - запитував син, і сон утікав від нього геть.
- Так, як я, уміють, - неквапливо озивався батько. - А ось так, як твоя мама... так нікому не дано співати. Так співає у всьому Всесвіті тільки вона одна.
Єва щасливо посміхалась.
Тоді вона і гадки не мала, що її чекає попереду...
Після сніданку Адам лаштувався у Мідні гори, а мати з сином бралися за навчання. Хоч Адамчика тягло з батьком у гори (там було цікавіше, аніж займатися математикою чи на скелі виводити малахітом літери), але мати наполягала:
- Я не хочу, щоб мій син повернувся на Землю первіснообщинним дикуном печерного віку! Доки прилетять земляни, ти будеш знати все те, що знала я у твоєму віці. І навіть ще трохи більше!
Через кожні три дні мати робила вихідний од навчання. Для сина то було святом - батько брав його тоді з собою у гори, вчив володіти луком, вистежувати здобич, збирати мінерали. О, які то були незвичайні походи!
У такі дні Єва лишалася “вдома”, тобто в печері. Й тоді до неї приходила меланхолія, що переростала в ностальгію. Вона металась у печері, не знаходячи собі місця (постарілий Нявкунчик прожогом вилітав з печери й ховався у скелях, і тільки чути було, як він там жалібно нявкав). У відчаї Єва гамселила кулаками в стіни печери, вибігала на майданчик, а знесилившись, падала й непорушно годинами лежала, тільки зрідка стогнала крізь стиснені зуби.
Там її і заставали батько з сином, які поверталися з Мідних гір, поверталися веселі, збуджені, задоволені - з мінералами та дичиною. Адам ніжно піднімав Єву, заносив до печери і вкладав на лежаку. Розмовляли вони з сином пошепки, ходили навшпиньки, аби не потривожити матір.
Але одне для Адама було добре: приступи ностальгії в Єви швидко минали. І неодмінно закінчувалися приступами любові, тоді вони обоє бували неймовірно щасливими...
І настав час, коли батько з матір’ю вже змушені були ховатися від сина зі своєю любов’ю. А любов ще була такою молодою і так багла усамітненості. І хоч планета безлюдна, та, як невдовзі з’ясувалося, сховатися від Адамчика бодай на годину було не так легко.
А печера була одна на трьох.
Іноді вдень, коли вдавалося Адамчика на годину приспати, хутчій бігли з печери і падали у високі густі трави.
Якось після отакої втечі в густі трави і трапилося... Повернулися до печери, а сина немає.
Оббігали всю бухту, кликали, гукали, кричали - тільки чайки у відповідь жалібно кигичуть та мартини регочуть.
Адам збігав до річки, там метався і кричав до хрипоти, у відповідь - ні звуку.
І тоді він одчув неспокій.
Єва заголосила:
- Ой, чуло ж моє серце! Ой, біда ж прийшла!.. Ой, немає ж мого синочка!..
- Що з ним могло трапитись? Гуляє десь...
- Він же нікуди раніше не ходив. Та й куди може піти на безлюдній планеті?
- За метеликом погнався, а там якусь пташку побачив чи жучка, а там... - невесело фантазував Адам. - Він зараз у такому віці, що все йому цікаво, все манить.
- І це говорить батько, у якого пропала... щезла дитина?
- Хто тобі сказав, що вона пропала та щезла?
- Але ж немає нашого синочка, нема-ає-є!..
- Зараз немає, а через півгодини прибіжить...
Та Адамчик не повернувся ні через півгодини, ні через годину.
В одну мить Єва зів’яла, постаріла, поникла, як підрубане під корінь дерево. І голосила, не бачачи світу білого. Такого голосіння Адам ще не чув за своє життя.
Час од часу Адам з’являвся біля печери, питав на ходу “Немає?..” і біг по ширшому колу, намагаючись утекти від Євиного голосіння. Але втекти від нього було неможливо.
- Помовч! - прохав він Єву. - Дай хоч хвилину подумати, прикинути, знайти якісь версії, перебрати варіанти...
- Що версії?! Що варіанти?! Його схопив печерний ведмідь.
- Печерні ведмеді живуть у Північних горах і сюди, до моря, приходять рідко. За дев’ять років було лише два випадки.
- А це третій...