Запах почав слабшати, і вона невдовзі заснула. Адам же дрімав сидячи. У мозку проносились уривки якихось химерних снів. То йому здавалося, що він на Памірі, провалився у тріщину льодовика, то ніби на Марсі вони з Євою під куполом спостерігають за бурею, то раптом примарилось, що заговорив Чорний привид, і Адам дуже здивувався, що мовчун нарешті озвався.
“Адаме, - раптом сказав привид, - чого ти спиш? Хіба не чуєш, як пахне чебрець?..”
“Дивно, - подумав Адам. - Чорний привид заговорив на Леонії, а чебрець пахнув на Землі, за околицею мого міста”.
“Адаме, проснися, - вимогливо сказав Чорний привид. - Знову пахне чебрець...”
І тільки тут до Адама дійшло, що його хтось термосить за плечі.
- Чуєш?.. Запах знову різко посилився, - говорила Єва. - Ніби десь щось горить.
- Це ті світлячки напахтіли на ціле море, - сказав Адам невдоволено, бо так і не вдалося йому цієї ночі виспатись. - Зараз піду подивлюся, чого вони розпахтілися. У них сьогодні, мабуть, шлюбна ніч.
Біля печери запах був ще різкішим, і йшов він од води.
Адам потягнувся, бо затерпло тіло, повільно повернувся до моря і завмер. У передранковій млі, у морі, де була світла пляма, здіймалось якесь неясне і нечітке підвищення. Він придивився, і йому здалося, щд то стоїть... пароплав. І що той пароплав горить.
- Який пароплав? - пробурмотів він. - На безлюдній планеті не може бути пароплавів.
З моря, з води стелився дим. Це вже він бачив чітко. “Єві поки що говорити не буду”, - подумав Адам і здригнувся від її пронизливого крику:
- Адаме-е-е! У морі горить паропла-ав!!!
Того ранку Адам збирався встати раніше і зайнятися спорудженням нової плавильної печі, вже третьої. “З урахуванням конструктивних недоробок перших двох, а також ливарницького досвіду, набутого на попередніх печах”, - так він пояснював Єві свою задумку.
Єва дивувалась:
- І навіщо тобі стільки бронзи, коли в нас уже все є?
- Хочу виділити ще кращу бронзу. Якіснішу. І посуд кращий вилити, бо той, що є, якийсь... неоковирний. Та й зайві наконечники для стріл не завадять, у нас же мисливець росте.
Так вони гомоніли того ранку, коли він мав заходжуватись біля плавильної печі.
Згадавши про піч, Адам нарешті збагнув, що ж то за дивний запах усю ніч чувся з моря. Тепер йому стало ясно, що то був запах гарячого шлаку, запах доменної печі, коли вона готова випустити розплавлений метал.
Сіріло.
Ранок народжувався тривожним і загадковим.
В каламутній передранковій млі вже видно було високий стовп диму, приблизно в півтора кілометра від берега.
Різко пахло свіжим шлаком, розплавленою сіркою і гарячим металом. Те, що в пітьмі їм видалось палаючим пароплавом, було всього лиш клубами багряного диму. Він здіймався угору, до рідких застиглих хмар, і вони знизу теж ставали багряними.
У морі панувала зловісна тиша. Та тиша, яка буває перед чимось невідворотним. І вона гнітюче впливала на нерви.
Єві чомусь було холодно, вона тремтіла, як у лихоманці.
- Це формується у морі вулкан, - заспокоював її Адам. - Планета молода, і вулканічна діяльність її ще не завершена. Взагалі, це здорово, що по сусідству з нами народжується вулкан.
- Не бачу ніякої радості від такого сусідства, - її зуби злегка цокотіли, і вона ніяк не могла збороти дрож у тілі. - Невже вулкан для своєї появи на світ білий не міг вибрати собі іншого місця, як наша затишна бухта?
- Бачиш, навколо бухти багато базальту. Зрозуміло, що вона виникла колись при виверженні рідкого базальту. Тепер процес повторився, і, очевидно, посеред бухти незабаром з’явиться вулкан.
- А для нас це небезпечно?
- Поки що ні. Підводний вулкан прокльовується не ближче, як півтора кілометра від берега. А коли раптом припече, - Адам говорив спокійно і безтурботно посміхався, - то ми встигнемо втекти в гори чи на Великі Рівнини. Зараз же нам ніщо не загрожує, а спостерігати за появою такого сусіда мені, як геологу, цікаво.
Гомонячи, вони спустилися в бухту, і Єва забрела у воду. Зойкнула:
- Адаме, вода набагато тепліша проти звичайного!
Зненацька почулися легкі поштовхи, і з кокосових пальм загупали горіхи. Але поштовхи відразу ж стихли.
- Вулкан струшує нам горіхи, - весело сказав Адам. - Давай зберемо, доки море не забрало їх собі.
Вони позбирали горіхи і переносили їх у печеру.
Час од часу чулися глухі поштовхи, наче хтось товкся під землею, шукав виходу на світ білий і ніяк не міг його знайти.
Коли, проснувшись, з печери вибіг Адамчик і глянув на море, то аж застрибав з радощів:
- Море горить, море горить!.. Я ще ніколи не бачив, як море горить!
Адам, посадивши сина на коліна, заходився йому розповідати про вулкани, як вони сплять та як пробуджуються, як народжуються нові, про внутрішню будову планети, про роль вулканізму в процесі формування планет.
І в цей час почувся сильний струс - стовп диму, попелу та каміння сягнув угору на кілька кілометрів. Каміння з виляском падало у воду і зовсім близько од берега. Від осередку виверження розходились кругові хвилі буро-зеленого кольору, тоді як море було небесно-голубим.
Усі троє завмерли.
- Чи не пора нам тікати звідси? - висловила пропозицію Єва.
- Це ще тільки увертюра, вступ, - уточнив Адам. - Цікавіше почнеться пізніше, може, вночі, а може, й завтра. А втекти ми завжди встигнемо.
Того дня стало ясно, що в морі, якраз напроти входу в бухту, народжується острів. Утворення суші відбувалося за рахунок виверження підводного вулкана. Через день новоявлений острів уже здіймався над хвилями метрів на десять, а стовпи диму і вогню над ним шугали аж за хмари.
Острів ріс буквально на очах, щогодини збільшуючись метра на півтора. Спершу він формувався навколо головного виверження, а далі почав витягуватися в криву лінію, паралельно входу до бухти, і вже на другий день перетворився на витягнений хребет. Три стовпи білого диму, що здіймалися над голубими водами, мали досить мальовничий вигляд. Особливо гарно вони віддзеркалювались у морі. Було тихо і спокійно, навіть чайки повернулися на скелі і галасували там, мовби нічого й не трапилось. Адам цілими днями просиджував на камені, спостерігаючи за народженням острова-вулкана, боячись проґавити послідовність у розвитку подій.
Єва почала заспокоюватись і теж всідалася біля чоловіка дивитися спектакль “Народження острова”. Голуба рамка моря і посередині три стовпи білого диму, що час од часу підсвітлювались загравою, і справді виглядали мальовничо.
- Картина-а, - хитала головою Єва. - Як у кіно...
Надзвичайної сили вибух підняв їх на ноги.
Була чорна ніч, і в морі творилося щось страшне, незбагненне. Не встиг відлунати перший вибух, як прогримів другий, третій, четвертий, і невдовзі вони вже збилися з ліку.
Базальт під ними глухо дрижав.
Складалося враження, що гігантські бомби вилітали із закупореної горловини і з неймовірною силою вибухали над островом. У перерві між вибухами було чути сичання і шкварчання, наче щось смажилося на велетенській розжареній сковороді, - то море кидалось у кратер.
При кожному вибухові, що закінчувався кривавим спалахом, Єва тремтіла й тулилась до Адама.
- Я боюсь, пішли в печеру, - прохала і тягла Адама за руку.
Але й у печері, схованій у скелях і захищеній скелями, не було спокою. Приглушені вибухи лунали грізно, і Єві здавалось, що ось-ось трісне каміння і завалиться печера. Вона схопила сонного сина на руки і вибігла з печери. Адам вибіг за нею. Вибухи почастішали і лунали з усіх трьох кратерів острова-хребта. Кривава заграва раз по раз освітлювала чорне море, в бухту пішли хвилі. З навіснілим реготом у пітьмі носився мартин. А один шугнув у них над головою, зловісно зашелестівши крилами, моторошно ухаючи та регочучи. Адамчик проснувся і злякано закричав.