- Все, час вичерпується, канал зв’язку закривається, - сквапно попередила Золотокоса. - Ми поспішаємо до свого суспільства, до Великого Кільця Змії. А Кільце Змії назавжди йде з нашої Галактики, бо ми все тут вивчили й спізнали... А я тобі заздрю! - раптом зізналася Золотокоса. - Я ніколи не знала і вже й не знатиму, що ж воно таке - справжнє щастя. Золотокоса йшла до своєї “медузи”, чомусь злегка опустивши голову. Потім піднімалась по світлих згустках-східцях, що спалахували і гасли у неї під ногами. На останній світлій плямі зупинилась і повернулась до Єви.
- Прощай, жінко із щастям своїм і горем своїм! Терпи свою біду справжню, коли не хочеш Штучного Щастя.
І зникла.
Дві половинки “медузи” зійшлися позад неї, “медуза” спалахнула і, зменшуючись, завертілась навколо своєї осі. І коли вона стала завбільшки з кулю, звідкілясь виринула швидка оранжева змійка-стрілка, підхопила кулю і стрімко шугнула вгору, до хмарки, що висіла над зубчатими хребтами.
Мить - і її не стало.
А з нею і хмарки...
- Мамо, мамо, - смикав її Адамчик за шкіряну сукню. - Ти з ким розмовляла? З собою чи зі мною?
Та мати його не чула.
- Кільце Змії... Копії приречені на універсальне щастя... - бурмотіла Єва сама до себе і терла чоло. - Нічого не збагну.
- Мамо, мамо, - зрештою, донісся до неї голос сина. - Все говориш і говориш, а тут нікого немає.
Мати схитнула головою і звелася з каменя.
- Здається, я задрімала, сидячи в холодку під скелею. От і приснився дивний сон.
- А мені теж сон снився, - сказав син, зазираючи матері в очі. - Прилітає до нас гарна змійка і приносить жовту кульку. А з тої кульки вийшла людина, на тебе схожа, тільки волосся у неї золоте.
Єва була вражена.
- Тоді це не сон. То справді було. Плазма-цивілізація, що випереджає нас на мільярд років. Розум-матерія. Розум-енергія. Копії, що гуртуються у Кільці Змії...
Вона туго підперезалася широким шкіряним поясом з довгим бронзовим ножем, через плече повісила сумку із стрілами та луком, закинула на плече тушку гірського козла, взяла спис, уважно оглянула себе, чи все гаразд, і сказала:
- Ходімо, сину, додому. Щастя Кільця Змії - то не для нас, бо ми люди. Люди Сонця, тож мусимо цим пишатися і залишатися людьми.
Сива жінка з молодим гарним обличчям, із печально-сумними освітлими очима йшла з сином безлюдною планетою.
- Мамо, мамо, - підстрибом біг за нею син. - А якщо ми люди, то чому до нас не летять люди?
- Скоро, синку, прилетять. Уже не так і багато залишилося чекати, всього якихось чотири роки. Треба лише набратися терпіння і чекати, всього чотири роки. Треба лише набратися терпіння і чекати.
- А коли земляни прилетять, то як ми їх побачимо?
- Вийдемо одного разу з печери, а в небі Леонії літає великий сріблястий птах. Пролетить над морем, над нами і зникне за Північними горами. Через п’ятнадцять хвилин знову з’явиться над морем і над нами. Від корабля до нас прилетить експедиційна ракета. Вийдуть з неї астронавти, ми побіжимо до них і скажемо їм: “Здрастуйте, люди! Як довго-довго ми вас чекали!”
- І ми полетимо з ними на Землю, еге?
- Полетимо, - мовила мати і спохопилась. - А знаєш що, сину, чому ми повинні летіти на Землю? Я думаю, що на Землю ми з тобою вже не повернемось ніколи.
Адамчик ладен був розревітися.
- Чому ми не будемо повертатися?
- Як тобі пояснити, коли це треба передумати і вистраждати...
- То ми будемо тут самі жити?
- Ні. Житимемо з тими людьми, які прилетять сюди досліджувати й освоювати планету Леонія. Тут вони збудують станції, поставлять радіомаяки зв’язку... На станції житимуть члени експедиції, і ми будемо з ними жити й працювати. І вивчатимемо планету. А до нас з часом прилітатимуть все нові й нові кораблі з переселенцями - виростуть тут міста... От я і думаю: чого нам повертатися на Землю, коли вже Леонія стала нашою планетою. Це планета твого народження, планета моєї любові і щастя, планета батькової вічності. То як ми її зможемо полишити, коли ми вже не земляни, а леонійці? Тут розпочнеться рід Адама. І розпочнеш його колись ти, мій сину.
Єва поспішала, бо здавалось, що вдома її неодмінно хтось чекає, і вона ледь не бігла. Ноги самі несли до печери, а душа солодко-тривожно завмирала: а раптом, а раптом?..
Та ось вони, нарешті, вийшли з розпадку, і Єва ще здалеку побачила високий барвистий тотем, над яким розпростала крила Птиця Грому. Звідки б вони не поверталися до печери, тотем завжди першим вітав їх. І кожного разу при зустрічі з ним Єва згадувала Адама. Адже він його змайстрував і поставив на згадку про себе.
Ада-аме! Де ти, чоловіченьку мій?..
Уже з рік, як Єва живе з сином без батька і чоловіка на Леонії, а все одно здається, мариться і ввижається, що він десь поруч, що ось-ось вийде їм навстріч і запитає:
“Ну, що чувати?”
І Єва почне йому розповідати, як жила з сином рік без нього, як ходила на полювання, як навчилася володіти луком. “Подивись-но, Адаме, якого козла вполювала. З неприступної скелі зняла. Першою стрілою...”
- Мамо, а татко бачить тотем? - запитує син, зазираючи матері в очі.
- Бачить, синку, бачить.
- А нас він бачить?
- Бачить, синку, неодмінно бачить. Він частинкою планети став, тож усе бачить. І радіє, що ми живі-здорові.
Єва скинула з пліч тушку козла і підійшла до барвистого стовпа.
- Тотеме, тотеме, чи все гаразд удома?
- Усе, все гаразд, - замість тотема відповів Адамчик і побіг у печеру, до Нявкунчика, за яким знудьгувався.
А мати голубила зажурено-усміхненим поглядом напис на тотемі: “Адам + Єва = Адам”.
- Як мало ми прожили з тобою під знаком плюс, - шепотіла Єва, водячи пальцями по літерах і притулившись щокою до кедрового стовпа.
Він був нагрітий Сонцем, і його тепло пестило приємно їй щоку.
Мовчить тотем, крила над жінкою розпростерши. І зненацька крикнув син:
- Ма-м-мо-о-о!!!
Єва рвучко повернулась, і тіло її в першу мить стерпло й похололо: з-за скелі перевальцем вийшов ведмідь. Спинившись, він витягнув морду на довгій худій шиї і закрутив нею, шумно нюхаючи повітря. Ведмідь був великий і старий, рудувато-буре його хутро в багатьох місцях було геть витерте і звисало рваним клоччям.
Заревівши, ведмідь став на задні лапи, а передні підняв угору.
Адамчик схопив наїжаченого Нявкунчика і, притискуючи його до грудей, сховався позад матері.
А вона навіть не ворухнулася. Стояла мов закам’яніла.
- Тікай, мамо! - крикнув з-за спини Адамчик.
- Ні, синку, ні, - сама дивуючись своєму спокою, відповіла Єва. - Пізно вже. Від цього звіра не втечеш, він бігає швидше за нас. А ось поборотися з ним - поборемося. Ми все ж таки з тобою люди епохи бронзи.
Ведмідь насувався на Єву з високо піднятими лапами і був на голову вищий за жінку. З його роззявленої пащеки била гаряча пара і стікала вниз густа жовтувата слина.
Єва взяла двома руками спис, швидким рухом голови відкинула назад волосся і, широко розставивши ноги, злегка нахилила корпус уперед.
Із диким ревом ведмідь кинувся на жінку.
Тієї ж миті сонце Толіман виткнулось із-за хмари, і на блискучому лезі бронзового наконечника різко, як удар блискавки, спалахнув сліпучий промінь...
1985 р.
© ЧЕМЕРИС В. Л. Приречені на щастя: Фантастичний роман про Адама і Єву та про їхню любов. - К.: Радянський письменник, 1985. - 280 с.