Вранці Адам зробив одне з найбільших відкриттів на планеті Леонія, а саме: відкрив печеру, придатну для життя, яку тут же врочисто й нарік “Кам’яними пенатами”.
Єва не заперечувала проти такої назви.
- Про мене, - мовила байдуже, - називай печеру хоч і віллою.
- О!.. - радо вигукнув Адам. - Вілла - це вже звучить. Бо печера, якось воно... по-простецькому. Отже, віднині наше житло на Леонії буде називатися так: вілла “Кам’яні пенати”. Заперечень немає? Тих, хто утримався, теж немає? Прекрасно. Назва приймається одноголосно.
Після всього, що трапилось із “Геліосом”, після безсонної ночі і спроби покінчити з життям, Єва ледве трималася на ногах, і на її запухлому від сліз, тому негарному обличчі була повна апатія та збайдужіння. І ще втома.
Гнітюча й тяжка втома, без надії, без просвітку, без віри у завтра.
Адам же ніби не помічав її стану і, вдаючи, що буцімто нічого й не трапилось, без угаву сипав словами, аби лише не залишати її наодинці зі своїми гнітючими думками.
- Якщо тобі захочеться запросити кого в гості, то, будь ласка, запиши адресу: сузір’я Центавра, система зірки А, планета Леонія, безіменна бухта безіменного моря, вілла “Кам’яні пенати”.
Вона стояла і похитувалась, напівзаплющивши очі.
- Адресу записала?.. От і чудово. А тепер - прошу. Вілла “Кам’яні пенати” гостинно відчиняє перед тобою двері. Тобто дверей вілла поки що не має, але то не біда. Головне, що є отвір. А двері - то... пережиток. Та й ні від кого нам тут зачинятися.
Вхід до печери був, щоправда, завузький, але протиснутись можна було.
- Прошу, - Адам елегантним жестом запросив Єву. - Годилося б на щастя в нове житло першою впустити кішку, але подібної тварини із роду котячих ми ще не одомашнили на Леонії. Як кажуть, усе попереду. Ей, ей! - сполошено крикнув він. - Нагнися!..
Але його порада виявилась запізнілою - стукнувшись лобом об виступ, Єва щось тихо, крізь стиснені зуби, сказала про себе, й Адам навіть зрадів, що вона сказала це тихо.
- Ну ось і все гаразд. А з кішкою наше житло і зовсім стане затишним.
- Наскільки мені відомо, неандертальці кішок ще не приручували.
- А до чого тут неандертальці?
- До того, що вони жили у печерах, як оце й ти збираєшся жити.
- Нічого, - бадьоро вигукнув Адам. - У печерах жили і кроманьйонці, а вони вже були такими людьми, як і ми з тобою.
- Неандерталець! - буркнула Єва. - Все одно ти тепер неандерталець. Шкури тобі тільки не вистачає через плече, дрючка та кам’яного шкребка. І був би ти зразково-показовий неандерталець.
- Буде і дрючок, і шкребок, - не образився Адам.
Здригнувшись, Єва зробила крок у печері і зупинилася. Усе своє життя вона відчувала неприязнь до печер, підземних ходів, навіть ям, що межувала у неї з відразою. Але після всього, що сталося, діватися було нікуди, і вона, пересиливши свою відразу, присіла на камінь.
Адам торохтів багато і бадьоро:
- Маленька, затишна і симпатична печерка. Правда, трохи похмура, захаращена камінням та водоростями, але нічого - приберемо.
- Сам прибирай! - буркнула Єва.
- Звичайно, це я і мав на увазі. А зараз я тобі приготую спальне місце під отією он стіною.
Єва мовчала.
- О, та тут гарне місце. Відпочивай, як кажуть, з дороги. А я ляжу під протилежною стіною.
Адам присів під стіною з одного боку печери, Єва з другого, й обоє вмовкли. Говорити їм більше не хотілося, та й не було про що.
Очевидно, час уже (використавши мовчанку героїв, як зручну паузу) дати читачеві бодай якісь портретні дані героя, а то все - Адам та Адам. А який він на вигляд, невідомо.
І автор змушений з усією відповідальністю заявити таке: нічого рішучого чи відважного, тим паче героїчного з першого погляду в Адамові не було і не передбачалося з’явитися найближчим часом:
а) ніс як ніс;
б) волосся - злегка хвилясте, коротко стрижене;
в) риси обличчя м’які, наче жіночі (Адам навіть потай страждав, що природа чи батьки наділили його зовсім не героїчно-мужніми рисами);
г) підборіддя округле;
д) губи звичайні, щоправда, дещо припухлі. Як у дівчини (Адам теж від цього страждав);
ж) усмішка своєрідна, всі знайомі називали її “Адамовою усмішкою”;
з) очі - мигдалевидні.
Оце, здається, і всі портретні дані нашого героя..Як бачимо, Адам нічим не виділявся серед чоловіків і нічого особливого не мав на своєму рядовому виду.
Залишається подати портретні дані Єви... А втім, із жінками поки що не будемо поспішати, якось уже іншим разом намалюємо її портрет. Отож, обоє мовчали. Єва тому, що не мала ніякого бажання говорити, Адам же несподівано розгубився і не знав, як себе поводити і що діяти далі, бо вперше у своєму житті опинився в однім помешканні (хай і печері) наодинці з чужою жінкою. Йому аж лячно стало від думки, що ось у цій печері йому доведеться щодня - роки та роки! - жити з чужою жінкою. А перегородки в печері немає.
- А втім, ми товариші по нещастю, - мовив він уголос, - тому й будемо жити отут, як двоє спільників по нещастю.
Єва нічого не відповіла.
Зненацька до печери залетіла маленька вертлява птаха і зависла на вході, швидко-швидко тріпочучи крильцями, ніби кажучи: “Ой, куди я потрапила?..”
- Зайнято! - буркнув Адам не досить ввічливо, і птаха, зробивши крутий віраж, миттю вилетіла з печери.
Єва сиділа зсутулившись, поклавши руки на коліна, і спідлоба дивилася на Адама, але, зайнята своїми думками, не бачила його. Зрештою, вона важко зітхнула і хрипло запитала:
- Оце і все?
- Входини відсвяткуємо трохи пізніше.
- А ти не міг знайти печеру, якщо вже без відеотелефону, телевізора, без гарячої й холодної води, то хоча б із двома спальнями? - невідь-чому різко запитала Єва. - Я все ж таки... заміжня жінка. А втім, - махнула рукою, - тепер уже вдова. У 27 літ, - схлипнула, і з її очей готові були политися сльози. Боячись тих сліз, Адам заговорив сквапно:
- Я докладу всіх зусиль, аби знайти трикімнатну або хоча б двокімнатну печеру. А поки що доведеться тіснитися у цій. Можливо, з часом я придумаю щось схоже на ширму.
- Якщо довго збираєшся тут жити, то придумуй.
І знову мовчання, знову обоє не знали, про що говорити і як триматися. У Єви був такий вигляд, наче її щойно запросили взяти участь у якійсь грі, а що ця гра серйозна, не застерегли. І вона тепер не може збагнути: що це - дитяча гра чи жорстока необхідність?
У печеру долітав шум прибою.
Десь кигикали чайки.
- І ти збираєшся тут жити аж чотирнадцять літ?;
- Чому б і ні? - безтурботно озвався Адам (о, як, нелегко ховати свої справжні почуття за вдаваною безтурботністю!). - Район, як кажуть, курортний. Поруч море, пляж. Повітря свіже. Тиша. Сусіди нам не; заважатимуть, бо їх взагалі не існує. Правда, доведеться спати на кам’яних лежаках, але тверда постіль тільки загартовує. Принаймні нас ніхто не звинуватить у м’якотілості. А посередині печери, в отій-он ямці, розпалимо домашнє вогнище, біля якого і будемо збиратися вечорами. Для мудрих бесід про світові проблеми.
Єва обвела зажуреним поглядом печеру і зітхнула.
- Мій Руслан захоплювався альпінізмом, - сказала по хвилі. - Це я ще якось терпіла, хоча не бачила ніякого сенсу, навіть здорового глузду в тому, що людина мусить дертися цілий день на прямовисну стіну над багатокілометровим урвищем. Але коли він почав захоплюватись ще й спелеологією, я повстала. Печер я органічно не могла терпіти. Я сказала: або я, або печери... Руслан вибрав мене. Й ось... мушу жити в печері. Та ще разом із чужим чоловіком.
- Не хвилюйся, я спробую стати свійським.
- Повірю на слово.
- А щодо печери, то... На Землі людство теж починало з печер - і нічого. Виросло. Навіть “Геліос” збудувало й до сузір’я Центавра дісталося.