Того часу я уявляв собі рай згідно з його розповідями про ті краї, де він народився і провів перші двадцять років свого тоді іще щасливого життя. Коли він брав до рук бандуру і співав мені славні козацькі пісні, я бачив ті степи і ліси, ті кручі і ріки, тих пишнотілих молодиць і чорнобривих дівчат, чубатих парубків і схожих на Юла Брінера козаків, сивобородих кобзарів, повні солов'їного тьохкання вишневі садочки, діброви і луки, карасів у сметані і горілку, і усе оте охоплено було на горизонті ліловою блакиттю аргентинських гір, і ми плакали із ним, що таке розкошество нам судилося побачити лише по смерті.
Мій дід Панас помер якраз на Паску. Поїли ми з ним крашанок, випили горілки, що він сам гнав її з буряків, похристосалися із ним тричі, і віддав він Богові душу. Вірніше, послідовність була така — похристосалися, випили, поїли, а тоді вже, як ми утретє пройшли по тому колу, опустив він голову на руки, зітхнув тихо — «Ївго-Ївго» (то була його наречена у тій карасево-сметанній країні) — аж наче побачив, як вона вийшла стрічати його на край села, а дитину у люльці саму кинула. І був у тому голосі і докір, і любов, і така вистраждана півсторічна сердечна мука, що я одразу зрозумів — Панаса стріла його кохана, дарма що став він сивий та поганий, як він про себе казав, стріла, впізнала і повела аж за виднокрай, туди, звідкіля ще жоден вісточки не подав — ні факсом, ні мобільником, а ні навіть email'ом.
Хоча і казали про мого діда, що за ним чорти у пеклі плачуть, бо руки його, буцім-то, по лікоть у крові, для мене він був єдина рідна душа, і я вірив, що, коли помру, то стрінемось ми на райських луках і знову вип'ємо його самогонки.
А що я усе-таки мав сумнів, чи потрапить він до раю, то пішов до рутландців із подарунком, сулією горілки, і вони мене запевнили, що найкращий спосіб урятувати чиюсь пропащу душу, то сміятися на Паску, аж сльози з очей.
Відсміявшись, як того потребував забобон, я узяв мотузку і пішов до озера, де давно вже запримітив старий дуб, та й повісився. Дід Панас дуже любив той дуб, от я і подумав, що таким і буде мій найкоротший шлях до нашої зустрічі.
Але, за словами діда Панаса «бідному, як женитися, то й ніч замала». Не знаю напевне, чи то дуб був такий старий, чи мотузок не втримав моє тлусте тіло, але упав я додолу і так навернувся спиною об корч, що мене спаралізувало від удару, і, коли я прийшов до тями, то побачив над собою небо, мереживну тінь від дерева і двох неземних красунь, що, як я уже розказував, пахли божественно, аж я обрадувався, що таки благополучно допхався до раю.
Одна з них схилилася наді мною, а інша, невдоволено накопиливши губки, пхнула мені поміж ребра, перевіряючи, на якій стадії вмирання я перебуваю, і сказала: «Голубонько, облиш його. Нехай сконає у спокої».
Мене різонуло блискавкою болю на грані шоку, але ще більшим шоком була мова, якою вона говорила. До того моменту я думав, що лише ми з дідом Панасом володіли нею у цих краях і, коли почув її, то упевнився, що справді у раю і що святий Петро послав мені назустріч двох янголів, які розмовляли по-нашому.
«Нехай сконає у спокої…» І досі я вважаю, що ніколи в житті не чув такого райського голосу і такої милозвучної алітерації як тоді, під тим дубом.
Коли я прийшов до тями, то уже інший голос, такий само солодкозвучний, як і попередній, але десь на півоктави нижчий, промуркотів: «Під три чорти із твоїми порадами, серденько», що мені також здалося дуже милим але, очевидно, розсердило першу співрозмовницю, бо вона копнула мене ще раз гострим списом свого черевика під ребро, страшенний біль віддався у мені розкотами передгрозового грому, і я остаточно втратив свідомість.
Як сказав один римлянин дві тисячі років тому: «Fata viam inventium».
Отож, долі було завгодно, аби почалася нова ера мого життя, на абсолютно новому і незнаному мені матеріальному, духовному і емоційному рівні, а я зазнав кохання, зради, відчаю і пекельних мук ревнощів, через що ніскілечки не жалкую.
Тепер, здається, я зумів вам пояснити, як я потрапив до замку, закохався у одну із королев і став Кристантонопулусом Костакокопулосом, Великим Лордом Мишачого Дерева.
Найважче у цій розповіді триматися хронологічного порядку, бо увесь час виникає потреба пояснити те чи інше, а тоді іще коняка мого натхнення заносить свого неосвіченого у романонаписанні вершника із рівної дороги до нетрів підсвідомості, докучливих спогадів і інших непотрібностей. Тому я вибудував у пам'яті ланцюжок спогадів і триматимусь за нього, наче той грек, якому одна гарна дівиця кинула до печери клубок ниток і порятувала, а він, як то часто буває у житті, повівся із нею наче останній покидьок, що, власне, не має до даної історії дотичності.