Ми часто збиралися уже далеко за північ, як Жан-Люкові гості розходилися, а старий п'яниця-марселець, перегорнувши стільці на столики і вишаровувавши підлогу, шкутильгав до своєї комірчини.
Які то були чудові посиденьки, які то були веселі балачки, коли ми планували наше життя за черговим Аліниним сценарієм або просто грали словами, наче пустотливі діти, будуючи теорії світотвору і філософські учення, аби одразу ж потому розсипати їх помахом рукава. Або ми пригадували якогось небораку-сусіда, що закохався у свою служницю і що його ревнива дружина зачинила їх обох до морозильної камери, як вони там спершу гарували, про те не здогадаючись, а потім, як любовний жар ущух, то, бідолахи там і замерзли, а чи гадали, яких збитків принесе людству чергова комета, чи ж просто розповідали анекдоти, ріжучись у карти. Ми всі були хронічно трохи закохані одне в одного, а тому завжди сміялися. Я навіть уявити не міг, як келишок шампанського і присутність чарівних жінок міняє світогляд, перетворюючи будь-яку дурницю на афоризм, а будь-якого дурня на Сократа.
Ми, то були звично я, Віра і Аліна, як не гостював у нас який зайда-філософ чи інший подорожній із тих країв, де народилися мої красуні, по дорозі до Країни Великих Сподівань, ейфорічний і шармантний, з кошиком великих сподівань на шалені гроші і визнання, або ж по дорозі назад, із тим самим кошиком, повним сплюндрованих ілюзій і дитинно-здивованими очима, притихлий і ображений.
Якийсь недовгий час був із нами і постійний четвертий партнер, індуїст Костантинопулос, що його появу в замку я можу пояснити лише як потвердження Віриної Теорії Парного Випадку. Вона, себто теорія, формулювалася надзвичайно просто, а саме: якщо трапляється якась непересічна подія, то одразу ж, до пари, так би мовити, трапляється іще одна подія такого ж непересічного порядку.
Власне, ця теорія належала не Вірі. Цю теорію розробив один її «добрий приятель і колишній співробітник, судмедексперт і прекрасний фахівець» (за Віриною характеристикою) або ж «п'яниця, некрофіл і імпотент» (за характеристикою Юргена). Так от, за його спостереженнями, я маю на увазі некрофіла, а не Юргена, ота парність просто вражає.
Приміром, як привозять вам до анатомічки труп, скажімо, із брутально покаліченим лівим вухом, то одразу ж довозять, так би мовити, парний труп, але вже із брутально відірваним правим. Той «прекрасний фахівець і імпотент» пробував навіть захистити за цією темою дисертацію, звичайно ж, безнадійно, бо геніальність завжди наражається на шалений опір пересічного люду. Віра була, до речі, єдиною експерткою, яка написала на його дисертацію схвальну рецензію, що, кінець-кінцем і призвело бідолаху до смерті. Про це я, можливо, розповім іншим разом, аби не відволікати увагу читача від самої теорії і від історії мого кохання. Вірніше було б назвати цю теорію просто законом, бо навіть смерть її винахідника слугувала тому яскравою ілюстрацією, але ж, знову таки, про це — іншим разом.
Отож, коли бідолаха-експерт нагло помер, Віра продовжила його, скажімо так, Учення, а що працювала вона слідчою по особливо тяжким злочинам, то набрана нею статистика нагадувала кримінальний підручник по розчленуванням, отруєнням, повішенням і тому подібним веселеньким парним випадкам, якими вона нас час від часу розважала грозовими ночами, коли ми не могли спати. То були так звані історії-страшилки, що якраз добре пасували до світлових та звукових ефектів шаленіючої надворі бурі і що їх за такої негоди полюбляла слухати Аліна, загорнувшись від страху з головою у ковдру.
Коротко кажучи, появу у нашому товаристві Костантинопулоса можна було пояснити лише Теорією Парного Випадку. Річ у тім, що, як би то мені не було прикро визнати, ми з ним і були якраз парою, наче ті два трупи, з понівеченим правим і лівим вухом. Власне, саме за це я його і ненавидів, оте повсякчас наявне переді мною зборище моїх же пороків і болячок, оте моє alter ego з такими само волохатими вухами, і тому, коли ми з Вірою знайшли його мертвим у клозеті, то я відчув полегшення і радість, і на мене напав сміх. Пробач мене, мій читачу, але так важко придушити своє перше, ще не кероване розумом і правилами пристойності, почуття.
— Ой, любчику, перестань сміятися, — штовхнула мене Віра ліктем під ребра. — Ти перебудиш усю обслугу.
Вона, як завше, мала рацію, бо, хоча година була рання, а після учорашнього банкету, який влаштовував один дуже багатий добродій з Нідерхольцланду на честь укладення багатомільйонного контракту з кувейтським еміром (платив за все, як ви самі вже здогадалися, емір), обслуга, себто три гарсони, повар, а також сам шеф, Жан-Люк, спали, наче пшеницю продавши, невдала акустика туалетної кімнати підсилювала мій, скажімо прямо, підленький смішок до оперного діапазону. В усякому разі, так запевняла Аліна пізніше, якій у той саме момент наснився Мефістофель у виконанні її колишнього приятеля і коханця, і, коли я її розбудив, вона була тим незадоволена, бо кожного разу після тієї його арії вона виходила на сцену з букетом троянд (троянди купував, як ви самі вже здогадалися, Мефістофель), тож вона виходила на сцену з оберемком отих духм'яних квітів, гарно вбрана (для цього випадку вона завжди брала сукні у Віри, щонайменш тиждень перед тим голодуючи, аби защібнути блискавку на спині). Коротко кажучи, Аліна була страшенно незадоволена, як я її розбудив, а коли дізналась про причину і зрозуміла, що то не дурний жарт, на кшалт тих, що ми час від часу влаштовували, лякаючи одне одного, коли життя видавалося занадто прісним, то просто розлютилася.