— Боже, яка підлість з його боку, — прошипіла вона, на ходу накидаючи на себе мереживний пеньюарчик, — яка невихованість — померти такої ранньої години у клозеті.
— Гей, та він був просто перверзний тип, — з огидою додала вона, оглянувши місце подій. — І як тут нестерпно смердить!.. А потім, це ж моя панчоха. Він вибрав з найдорожчої пари!..
Я подивився ще раз на свого суперника, тепер уже для мене безпечного, і мені стало його навіть трішечки жаль, як ото жаліє гладіатор-переможець свого втоптаного у пилюку арени супротивника, коли патриції у захваті вказують пальцем донизу, а він просто змушений перерізати бідоласі горлянку.
З целофановою торбинкою на голові і виряченими очима Костантинопулос нагадував водолаза, що його витягли занадто швидко із Маріанської западини, або ж, скоріше, на морського окуня. Із тієї-таки западини.
— Вірко, він що і справді сказився? Догрався, пакісник, удосвітку.
Я ще ніколи не чув від Аліни таких нечемностей і зрозумів, що ми і справді вклепалися до дуже неприємної історії.
— Аліно, не втрачай голову, це — не результат жвавих сексуальних ігор. Я його докладно оглянула і, як судити за ступенем закляклості суглобів і станом шкірного покрову, смерть настала іще учора ввечері. Звичайно, я не можу встановити точного часу і причин смерті, але однозначно — його було вбито. Ти поглянь на оці подряпини і синці…
Віра стояла поруч із Костантинопулосом, вдягнута, як на таку ранню годину досить незвично — сірий елегантний костюм, білосніжна блузка, і скидалася на екскурсоводку із музею воскових фігур мадам Тюссо, яка демонструє свою улюблену фігуру екскурсантам, любовно звертаючи при цьому увагу на окремі деталі.
— Так, кінчай лекцію, — втрутилася Аліна, — я розумію, у тебе до цього покидька професійний інтерес, але ми маємо якнайшвидше його позбавитися.
— Добре, я зараз зателефоную, — слухняно кивнула головою Віра.
— Аякже, аякже, дитинко, — солодко вимовила Аліна, — потелефонуй до Інтерполу, ЦРУ, а заразом до місцевого добровільного товариства друзів пожежників. Слухай, тягни скоріше сюди оті здорові пластикові мішки, — звернулася вона уже до мене. — Засунемо його поки, а там видно буде.
— А як він не влізе до мішка? — поцікавився я по-дурному.
— То спершу розчленуємо, а потім розфасуємо по мішечкам.
Аліна була уособленням богині невідворотності Ананке.
— Слухай, любчику, катай за мішками, і не лякайся так страшно. Ти заблював, до речі, мій новий килим, — вона посміхнулася раптом до мене, підбадьорливо і чарівно. — Ніхто не буде твого друга розчленовувати і розфасовувати. Заспокойся.
І я заспокоївся. Сам не знаю, чого я виблював учорашнє фондю.
— … принцем Сьотоку сказано: «У кожного є душа, і в кожній душі — свої прагнення. Те, що здається вірним в очах одного, являється невірним в очах іншого. І хто візьме на себе сміливість розсудити, що є добро, і що є зло? І кожне судження містить в собі як мудрість, так і глупоту, чим скидається на коло, яке не має кінця»….
— І де, пробачте, це було занесено? — перепитав я свою співрозмовницю.
— У його сімнадцяти положеннях, — втрутилася у розмову Віра.
— Здається, наш котик знову закохався, — по-змовницьки прошепотіла у мене за спиною Аліна.
— Але вона і справді чарівна.
Віра віддала належне японській красуні, що лежала, гола, як не вважати напівпрозорих пелюсток на тілі, на довгому овальному столі, така духм'яно-запаморочлива, і цитувала сімнадцять положень принца Сьотоку.
— Котику, а поклади-но їй на ніжку омарчика, — порадила Аліна.