— Я така нещасна у подружньому житті. О, не втішайте мене. Я знаю, союз чоловіка і жінки визначається іще у попередніх народженнях; він буває і довгим, і короткочасним, і споконвіку так воно ведеться… Одні присягаються навічно бути разом, а глянеш — уже й розлучилися; інші думають: «Зв'язок той ненадовго!», а нерозлучні аж до смерті… Ніщо на світі так не оманливо і перемінливо, як союз, що поєднує чоловіка і жінку…
Вона замовкла. До світанку ми не зронили більше й слова. І якщо її голос мене зачарував, то мовчання просто звело з розуму. Так довго не вміла мовчати жодна жінка. Навіть Аліна.
— Негарними були Сократ і Платон, Мікелянджелло і Кант, Вольтер і Паганіні, — утішала мене Віра.
— Твій улюблений Езоп був просто потворним, — докинула Аліна, — а Робесп'єр, до речі, гриз нігті і був поцяцькований віспою, і росточку в ньому було — до плеча нашому Костантинопулосу, царство йому небесне. Я маю на увазі Костантинопулоса, бо Робесп'єр, певне, чортам смолу у пеклі мішає.
— Бальзак був поганий з лиця, до того ж, товстий і задишливий, — правила свого Віра, — тоді, якщо взяти, приміром, поетів, — Олександр Поп…
— Не знаю такого, — чесно визнала Аліна.
— Англійський поет, до речі, зовсім непоганий. Як поет. Але з лиця… Коли якась шанувальниця зайшла до кімнати, де він творив свої вірші, то вилетіла звідти, наче скажена, з криками: «Там величезна горила!»
— Ха-ха! — чемно засміялася Аліна, не дуже вірячи історії. — Між іншим, якщо ми вже говоримо про мавп і поетів, Олександр Сергійович Пушкін, ти його не знаєш, котику, він писав усякі дурниці і волочився за княгинями, то він скидався на макаку резуса.
— А оженився на першій красуні, Наталії Гончаровій.
— За що його, бідолаху і пристрелили на дуелі, я маю на увазі, за те, що він волочився за заміжніми жінками, — Аліна загнула останній палець другої руки, — Казанова, це той, що про нього співав Костантинопулос у клозеті, — потвора, просто дуже несимпатичний мужчина, такий, знаєш, котику, арогантний тип. Проте гарної статури, — додала вона, аби віддати належне тому волоцюзі і залишатися об'єктивною.
— Бальзак, про нього я вже сказала добре слово, — вела Віра перелік літературного списку, — тоді, з недавно померлих, Рождественський.
— О, то був і справді першорозрядний потвора. А політики, ти поглянь на політиків. Отой, що зараз засідає в Європейському парламенті, то ж просто — Годзілла! Або Авраам Лінкольн. А ти візьми римлян, красу і гордість Римської імперії, що їх навіть на монетах викарбовували. Цезар — лисий. Антоній — просто Баба Яга, із носом до підборіддя. До речі, їхня спільна коханка, Клеопатра, теж була негарна жінка з кривими волохатими, як у тебе, любчику, ногами. А той дурний Антоній женився на ній, та ще й подарував два острови — Крит і Кілікію. І то за живої дружини.
Я був смертельно закоханий і безнадійно глухий до їхніх переконань, бо перелік стосувався геніїв. А ким був насправді я?
Іще недавно, як ми снідали утрьох на Аліниному ліжку і через розчинене вікно милувалися, як опадають квіточки з Мишачого дерева, а я чекав на невиданний урожай мишей, я почувався абсолютно щасливим. Мені було присвоєно титула Костантинопулос Кристакопопулос, Великий Лорд Мишачого Дерева, а мій колишній ворог і суперник сумирно лежав попід тим деревом, замурований до бетонного стовбчика (це була ідея Віри, у якої на похмілля завжди добре варила голова), а пізніше ми збиралися покласти зверху велику мармурову пластину, яка б слугувала йому за меморіальну дошку, а нам за літній ломберний столик. Отже, я був остаточно щасливим, бо врешті позбувся того прийди, і ніщо не віщувало на горизонті нових нещасть.
Жан-Люк іще не повернувся із своєї Гасконі, і ми мали таку-сяку передишку від його скандалів і щоденного переписування заповіту. Зате об'явився мій любий марселець, що з ним було так приємно гомоніти про прийдешній урожай. Старий Фішер, як я уже говорив, поламав собі ногу, і ми не отримали ранкову пошту, а, значить, були ізольовані від усього світу з його щоденними землетрусами, посухами і біржовими crash'aми. І того-таки дня Віра і Аліна, або як я їх часто називав Віраліна, бо вони поєднувалися у моєму мозку у одну прекрасну надістоту, нарешті змогли пояснити, ким я насправді був.