Це питання ніколи не тривожило мене, як ми з дідом Панасом плели із лози кошики і брилики і раз на рік писали фінансовий звіт до податкової інспекції, де зазначалися лише наші збитки, так що ми навіть отримували від них непогані відшкодування, а тим часом приторговували на сторону з великим зиском. Наш товар закупляла одна французька фірма, звичайно, «на чорну», відвалюючи нам доволі щедро. Потім ті капелюшки і кошички з'являлися у часописах на чарівних голівках аристократок, одного разу навіть на голові самої англійської монархині, і жодна душа на світі не знала, що оті паризькі новинки плетуться нами, у богом забутій халупці.
На питання «Хто я?» він завжди відказував — «Божа істота», а коли я питався «Звідки я взявся?», то відказував — «Бусол приніс». Такі поняття як «герменевтика свідомості» або «евристичне мислення» були нам невідомі, а, отже, для нас не існували. Тепер, у моїй камері смертника, ті часи мені здаються втраченим раєм.
Але мене знову заносить убік від хронології. Отже, за день до моєї нічної зустрічі я був іще надлюдиною (за Віраліниною теорією — нащадком атлантів із Атлантиди, може, пізніше, я повернуся при нагоді до неї більш детально), а сьогодні, я маю на увазі день по тому, як старий Фішер поламав собі ногу, — я відчував, що просто загинув. Загинув від кохання.
Як то властиво закоханим, мене пожирав комплекс неповноцінності, бо я підносив предмет свого захоплення на недосяжну для себе висоту і будь-які критичні, чи навіть просто розважні слова сторонніх на адресу мого кумиру сприймав як тяжку образу моїм святим почуттям.
Даремно Аліна переконувала мене, що кохання — то лише гра гормонів, так би мовити, їхній дисбаланс у молодому організмі, що зумовлюється простим інстинктом продовження роду, що то звичайне тимчасове потьмарення розуму, необхідне природі лише для того, аби молода істота, забувши свої егоїстичні нахили, завела дітей, отой вічний тягар і гіркий плід солодких зерен кохання, і таким чином продовжила її, себто природи, круговоріт.
Даремно Віра запевняла мене, що муки мої носять суто мазохістичний характер і що мені просто досить подарувати моїй пасії букет чи запросити до ресторану, або ж, у крайньому випадку, зробити це одночасно, як така недосяжна красуня виявиться пересічною і цілком приступною дівицею, котра набридне мені за тиждень.
Я був сліпим, глухим і дурним. А потім — я хотів підняти своє кохання до, скажімо, шекспірівських висот, щоб у ньому був вир пристрастей і, якщо хочете, трагізм. Моє життя до сих пір видавалось таким стерильно-нудним і безцільним.
А те, що вони говорили зараз, аби мене навернути до розважності, нагадувало скоріше воду, вилиту на палаючу олію. Я знав, що коли не побачу мою кохану наступної ночі, то помру.
Наступної ночі я її не побачив. І не помер. Я не бачив її іще тридцять сім днів і тридцять шість ночей. І, знову-таки, не помер. Я горів у полум'ї кохання і не згоряв. Навпаки, мені те пішло на користь, бо я менше їв і більше рухався.
То був запаморочливий відтинок літа, коли у нас мало не щодня був новий партнер для гри у бридж, а ночами ми милувалися — то світляками, то метеоритним дощем, то місячним затемненням, і, про що б ми не говорили, завжди звертали на кохання і смерть.
Якось ми гуляли з Аліною луками (у Віри була знов мігрень) і гомоніли про усілякі дурниці. А потім присіли попід стогом — я пам'ятаю ті запаморочливі аромати! — і вона сказала сумно:
— Котику, знаєш, перше кохання — то страшна і невиліковна хвороба, то чума, яка пожирає тебе невідворотно, то — напалм, що випалює тобі душу. Якщо ти переживеш оту пошесть, то будеш уже імунним, а як ні — то загинеш. Тому, котику, бережися першого кохання, а, як вже відчуваєш, що ти у пастці і от-от загинеш, то убий його, бо воно може бути для тебе смертельним.
На тридцять сьому ніч, як я пробігав повз озерце, шурхаючи ногами по перших опалих тополиних листочках, що провіщували гіркоту скорої осені, я побачив її. Вона сиділа на тому ж місті і, здавалося, навіть зраділа мені. Цього разу було дуже темно, звичайно ж, не для мене, бо я бачив уночі майже так само добре, як удень, а може, іще й краще, бо уночі не заважає яскраве світло, а пахощі посилюються, так що кожна річ, жива чи нежива, випромінює свою візитну картку запахів, і вона дає про ту річ більше емоційної інформації.
Моя кохана була оповита багатошаровою оболонкою найзвабливіших ароматів, що мінялися і посилювалися по мірі мого наближення і що я їх знімав, немов листочки з капустини, п'ючи ніздрями ті пахощі. А стрекотливе шарудіння її кімоно, як вона порухом руки відганяла комара, чи дзенькіт шпильки, що випадала із копиці її темнішого за ніч волосся, чи легкий подих, розривали любовною жагою мої барабанні перетинки, і єдине, чого мені хотілося, аби вона переляканою ящіркою шмигнула б до кущів, полишивши мені на згадку відбиток своєї мускусно-рибної аури, а я б сидів, щасливий і безсилий її догнати.