Выбрать главу
* * *

Тими днями до нас вчащав один дивак. Здається, я вже розповідав про нього на початку.

(Страшенно незручно, що я відправляю кожен списаний мною зошит своїй видавниці до Америки, не маючи змоги щось переписати чи перечитати, але вона запевнила, що так само працював Достоєвський, і такий приклад, мушу визнати, мене переконав. Звичайно, я не страждаю на манію величності і не ставлю себе в один ряд з цим письменником, хоча, по правді сказати, і не розумію, що в ньому знаходять мільйони читачів упродовж майже століття. Я підозрюю, що вони його не читають, а просто купують через гарні корінці книжок, які добре пасують до меблів і амбіцій шанувальників. Стосовно ж змісту, то для світської бесіди достатньо пунктирних начерків: «Злочин і кара» — клац — бідний студент зарубав сокирою погану бабцю, що позичала йому гроші; «Брати Карамазови» — клац — хтось із них, здається четвертий, позашлюбний, порішив батечка, а посадили першого, п'яницю. З іншими романами іще простіше, там сама назва розшифровує усю фабулу. Головне, що треба уяснити для підтримання свого іміджу людини глибоко інтелігентної, то зміщення нормальних, загальнолюдських моральних підвалин. Скажімо, у історії із студентом і бабцею не здумайте стати на сторону зарубаної ні за що ні про що бабусі, яка підтримувала у грошовій скруті хлопчину, а спробуйте уявити собі його пекельні муки, як приходив час віддавати позичені гроші, бо, як мудро казав дід Панас, позичаєш чужі, а віддаєш свої, ну і таке інше. Це називається, як я колись писав, «загадкова слов'янська душа» і справляє на всіх, особливо, неслов'ян, велике враження.)

Пробачте за відхилення від фабули мого роману. Тож, продовжую.

З того часу ми пили каву завжди за нашим улюбленим мармуровим столиком під Мишачим деревом, що поняло на нас час від часу листочок-другий, попереджуючи про наближення осені. Мені знову було гарно і мене знов усе чарувало, а найбільше — сукні моїх королев (того сезону були модні волани і рюши, легкий батист і шовк), а іще — вітер зі сходу, який, згідно з аеромантом Клаусом із Рутланду, провіщав щастя.

Саме тими днями, тепер я пригадую точно, бо тоді і справді кілька днів підряд не стихав східний вітер, до нас і став учащати Олаф, син того поета, якому рутландці за невиведені бородавки виставили рахунок на п'ять тисяч триста вісімдесят марок і сорок три пфеніги, і ці два факти якраз найбільше доводили його до нестями, я маю на увазі оте твердження, що східний вітер приносить щастя, і сорок три пфеніги на кінці рахунку. Він твердив, що якби не ця безсоромна цифра «сорок три» пфеніги, то він би сплатив рахунок свого батечка-поета, незважаючи на те, що після курсу лікування бородавки не те що не вивелися, а, навпаки, поцяцькували йому навіть сідниці. Але у цьому випадку йшлося вже не про гроші, а про принципи.

Коли ви почуєте, що йдеться про принципи, затямте одразу, що маєте справу або ж з людиною безсоромно-безпринципною, або ж з останнім дурнем. Олаф і був якраз отим останнім. Я маю на увазі дурнем.

Західний вітер віщує нещастя, Вітер із півдня приносить непевність, Вітер північний несе таємницю, Вітер зі сходу щастя вістить.

Аліна подивилася на флюгер, веселого півника на вежі нашого будинку, і сплеснула у долоні:

— У вас справжній поетичний талант, любчику. До того ж, вітер і справді зі сходу.

Я страшенно не любив, як вона називала любчиком усякого покидька.

— Не знаю, — сказала Віра, — я не покладаю великої ваги на езотерику, але південний вітер і справді несе непевність і мігрень.

Олаф, закоханий одразу у обох моїх королев (я не стрічав жодного чоловіка, що не підпав би їхнім чарам), здавалося вирішив нам сьогодні зіпсувати підобідок. Замість того, аби насолоджуватися їхнім товариством, доброю кавою і моєю толерантністю (врешті, нам таки потрібен був четвертий партнер для бриджу), він затявся на рутландцях, сорока трьох пфенінгах і забобонах.

Він почав розповідати, що винищив для початку усю бузину у садочку, і не помер через таку дурницю, хіба що трохи застудився, бо страшенно спітнів під час незвичної для нього фізичної напруги. А позавчора йому заманулося подратувати рутландців під час божої служби, і він, коли ударили дзвони, стояв попід їхньою церковкою і відверто реготав тим дурням у їхні безсоромні обличчя, як вони виходили з відправи.