— І що ви думаєте? — засміявся він зверхньо, — я знову не помер. Мене навіть не спаралізувало, як твердять оті дурні.
Він подивився на нас переможно, підніс до рота чудову порцелянову чашечку і, коли збирався ковтнути кави, якось дивно закашлявся і геть зіпсував собі білу сорочку. Аліна казала, що ніяка хімчистка не виведе йому ті плями. І вже ніякий хірург-косметолог не взявся б виправити йому перекривлене обличчя. Бідолаху тут-таки за кавою спаралізувало. Єдиною утіхою для нього могло б бути хіба лише те, що ненадовго, лише до Різдва. Бо на Різдво він помер. Здається, я вже розповідав про це на початку. То був тріумф рутландців — як вони знайшли його конаючим під церквою. А коту Мурчику, якого він для спростування забобонів засунув до мішка і тричі обніс круг церкви, вони поставили невеличкий пам'ятник. На жаль, самого Мурчика врятувати вже не вдалося. Олаф якось дуже невдало упав на спину і поламав хребта, я маю на увазі, хребта Мурчику, і бідолаху мали присипити, аби він не мучився, я маю, знову таки на увазі Мурчика.
Отож, сорочка і обличчя Олафа, так само як і партія у бридж були безнадійно зіпсовані, і ми навіть засумнівалися у тому, що вітер зі сходу щастя несе.
А тоді вітер раптово перемінився. Тільки-но від'їхала швидка допомога, куди ми запхали Олафа, тільки-но ми почали мізкувати, чи не спробувати нам навчити старого Фішера грати в бридж, бо, попри погану освіту, він справляв враження людини розумної, і, до того ж, сидів на лікарняному з поламаною ногою, як налетів скажений вихор з півночі, обсипавши моїх красунь пожовклими листочками Мишачого дерева, небо розламало на скалки блискавкою, а коли ударив акорд грому, то серед кущів вродився Жан-Люк. У мисливських чоботях, з рушницею напоготові, страшний, наче Немезида, аби тільки не маленька деталь — його непромокальний мисливський плащ було накинуто на голе тіло, і воно, оте голе тіло, являло собою далеко не войовниче видовисько — сиве волосячко на далеко вже не мікелянджеловському погрудді, а трохи нижче, там де належалося бути його незмінним за будь-якої погоди вовняним кальсонам, кущик порості, який вінчався наприкінці маленькою карлючкою того, що прийнято називати у дамській літературі «чоловіча гордість».
— Тепер ти бачиш, голубонько, що і справді небагато втратила, — встигла ще пожартувати Аліна, але тоді ми зрозуміли, якими недоречними були жарти за цих обставин, бо тої ж таки миті вдарив новий заряд грому, єрихонською сурмою рубонув наступний шквал вітру, і майже одночасно, хіба на одну мільйонну секунду пізніше, Жан-Люк розрядив обидва стволи. Той мерзотник цілив мені у голову, і я вже бачив, як розлючені кулі розносять мій мозок на холодець, як тою склизькою масою, що тільки-но являла собою вмістилище мого мікрокосму, заляпає нову сукню Аліни, як вона, наче чорноока Жаклін, схилиться над зіпсованим шовковим подолом і заходиться зчищати його серветкою, а Віра втішатиме її, що хімчистка зможе ще ту сукню порятувати, я вже бачив, як новим помахом блискавки розчахнулося небо на півночі і звідти посміхнулося обличчя мого діда Панаса, а новий удар грому розламав земну кору, і звідти свіжоморожено пащекував до мене Костантинопулос, я уже втретє розпрощався з моїм нікчемним життям, але (я бачу усе це і понині, наче у рапіді), але у той момент, як тупорилі, лаштовані на ведмедя кулі гарчали десь на півдорозі, Віра, моя красуня Віра, яку її колишній чоловік називав бездушною машиною, створеною для винищування чоловічої гідності, моя неперевершена партнерка по бриджу, зробила те, за що я і понині їй удячний. Вона підбила тренованою ногою каратистки ніжку шезлонга, де я лежав, наче пташеня, сповитий пір'ячком пухкого пледа, та ніжка підломилася, я навернувся спиною об землю, і, коли я корчився від болю у попереку, мої перелякано вирячені очі зафіксували уже безпечну для мене зграйку куль, що їхня траєкторія пересікала, у тому ж таки хокейному рапіді, якраз координати моєї голови, як вона ще лежала на оксамитових подушечках з вензелями «Версаче».
І за якусь уже мільярдну частку секунди, доки я ще не втратив від болю і страху, а чи від страху і болю свідомості, я пригадав п'яні балачки Юргена про те, що його, колись так палко кохана, дружинонька, за її роботи у прокуратурі, час від часу, як хтось із колег особливого спецпідрозділу через відпустку чи похмілля не приходив на роботу, так ось, що його блядь Вірка власноруч розстрілювала особливо небезпечних злочинців, яких через загрозу втечі боялися вивозити кудись на уранові розробки, де б вони могли закінчити життя з користю для батьківщини. Їх, буцімто, запихували на світанку, але не до «воронка», аби не псувати настрій роботягам перших змін, що на похмілля тяглися до розташованого поблизу військового підприємства, а до якогось вантажного фургона з написом «Хліб» чи «Молоко», що мало породжувати у тих сіромах ілюзію, буцімто, доки вони працюватимуть зміну, влада турбуватиметься про хліб їхній насущний, отож, їх запихували, я маю на увазі не роботяг, а приречених на страту злочинців, до броньованої зсередини і закамуфльованої ззовні вантажки і везли до старого кладовища, де у якомусь із склепів, зачитавши скоренько вирок, а може і не зачитавши, бо часу було обмаль — неподалік розташовувалася невеличка трикотажна фабрика, де на годину пізніше за сіромах з військового підприємства починали зміну їхні дружини, а жінки, усе-таки змушений був визнавати Юрген, метикують ліпше за чоловіків, в усякому разі зранку, коли у кращої половини людства голова пухне від випитого напередодні, тож «легенда» про молоковозку на кладовищі з огляду на гострий розум робітниць фабрики мала вагомий ґандж, і звідти треба було намивати ноги ще до їхнього приходу, а значить, часу на зачитування вироку могло, за оцінкою Юргена, і не вистачати, отож у ту саму годину, як працівники міської бойні приступали до роботи, починали її і працівники того особливого спецпідрозділу, де коли-не-коли підробляла, так би мовити, на гонорарній основі слідча по особливо важливим кримінальним справам, його колись так палко кохана дружинонька, а нині блядь і лесбіянка, Віра Осадча.