Я не йняв віри його балачкам, не тому, що вони були непереконливими, а тому, що він називав мою королеву отим поганим словом «блядь», за що я його просто ненавидів, але тепер, коли я падав з підбитим Віриною ногою шезлонгом додолу, я побачив оту описану Юргеном історію, яку він хронометрично вивірив колись у ході, так би мовити, приватного слідчого експерименту, з опитом свідків, як ото сторожа трикотажної фабрики, могорич якого від таємничого спонсора завжди збігався з більш аніж підозрілими нагальними чергуваннями Віри і таке інше, тож, коли я, слідкуючи за вогняною зграйкою куль, вилучив із його розповіді слово «блядь» (іще раз перепрошую за його багаторазове уживання, що так мені самому неприємно, а особливо у поєднані до моєї неперевершеної партнерки по бриджу), то повірив тій історії до останнього слова, а коли почув, як вона спокійно звернулася до Жан-Люка: «Pourquoi? Pourquoi, mon cheri?» (о, їй так личило говорити французькою!), то, вже за одну трильйонну секунду до втрати свідомості, зрозумів, що я у неї закохався. Остаточно і безповоротно.
— … що є метелик, на крилечку якого очко має вигляд краплини роси, і то відтворено з такою реальністю, що лінія, яка крило пересікає, зміщена, начебто…
— А я от думаю, любонько, що даремно не купила той капелюшок, ну, ти пам'ятаєш, той гарненький чорний капелюшок із вуалькою. Це було б так доречно, бо, здається, він цього разу не оклигає. Такий вже він слабкий здоров'ям, через будь-яку дрібничку втрачає свідомість. Ні, таки цього разу він віддасть Богу душу.
Але раніше, ніж я почув ті слова, через мої ніздрі улився запах скошеної отави, до якого примішувалися мімоза, лаванда, суха затхлість старих манускриптів і росяного жасміну. А тоді я підняв тяжкі, немов мармурове віко склепу, повіки, і побачив над собою виткане за візерунками «Версаче» небо.
— …так от, та лінія зміщена начебто рефр-р-ракцією.
Оте чарівне «р», те муркотливе «р», той хриплуватий голос і шурхотливий шелест модного того сезону шовку, остаточно повернув мене до свідомості.
— А у тому капелюшку, голубонько, ти скидалася на сицилійську удовицю, — по-дитячому засміялася Віра, і я переконався, що таки закоханий у неї.
Вона ящірково шелеснула пеньюаром, наблизилася до Аліниного ліжка, аби глянути, чи я не сконав, і я швиденько заплющив повіки, намагаючись набрати якомога більш страдницького вигляду і тим самим відтягти вигнання з раю, до моєї комірчини.
— Здається, він уже оклигав, а тепер симулює. Давай перетягнемо його донизу. Мені не сила терпіти, як ти хропиш у моєму ліжку.
— А мені не сила терпіти, як ти ганяєш ранком наче кобилиця, а потому не вживаєш дезодорант, — ображено докинула Аліна, — і потім, поглянь на бідолаху, він непритомний і, здається, капелюшок може мені знадобитися.
Вона схилилася наді мною, струменіючи пахощами призахідної луки, і, якби не те, що моє серце було заполонено Вірою, я б закохався тієї миті у Аліну.
— Глянь-но, Віронько, він справді не дихає, наш любий коточок.
Її волосся лоскотало мені обличчя, і я готовий був не дихати хвилину, годину, цілу вічність, аби вона тільки не виганяла мене зі свого ліжка, єдиного місця на цілому світі, де я почувався затишно і любо, того місця, яке я міг би назвати домівкою.