— Іще у першому китайському трактаті з судової медицини, написаному, до речі, у одна тисяча двісті сорок сьомому році, значилося, що коли якийсь заблуда симулює свою власну смерть, аби скористатися з гостинності двох добре вихованих дам, примушуючи їх спати в одному ліжку і тим самим шкодячи їхньому доброму імені, то існує одна нескладна і дуже дійова метода поставити того капосника на його волохаті і досить-такі криві ноги, а саме…
— Вірусику, тільки прошу, не треба. Ти ж доросла жінка. Не влаштовуйте свого шарварку. А ти, любчику, якщо й справді прикидаєшся (про що я трохи шкодую, бо не матиму нагоди купити собі той капелюшок), то ось, котику, відкрий краще очі, бо як Вірка тебе почне лоскотати…
Я відкрив очі, побачив їхні обличчя, і єдине, про що пожалкував, то що не можу решту свого життя провести прикутим до цього ліжка, розбитий якимось паралічем чи віспою, свинкою чи СНІДом, споглядаючи знизу оці дві прерафаелітовські голівки на тлі затканого зірками неба.
— У мене справді страшенно болить вухо, — жалібно промовив я, подумки обслідувавши своє тіло, — ліве вухо, — додав я, розуміючи що така конкретизація виглядатиме більш переконливо.
Аліна поглянула на Віру, та підняла очі догори, від чого схожість з мадонною посилилася, аж мені різонуло попід пахом від кохання, тоді поглянула на мене і мовила з притиском:
— Такого роду болі називають фантомними. Але це ще дрібнички у порівнянні…
— Ага, ага, то усе дрібнички, — зацокотіла Аліна, відтираючи Віру від ліжка і випихуючи із кімнати.
І я почув, як за порогом вона прошипіла розлючено: «Ну, Вірко, ти поводишся, наче той рибалка з удовою Рабінович».
А тоді голосно, вже для мене, додала;
— І приготуй нашому голубчику добрячий коктейль.
Вона підіпхала мені під боки подушки і почала недоречно розповідати про свого улюбленого Вінсента Ван Гога і, вже зовсім недоречно, змінивши тему, про принади платонічного кохання, якого їй так завжди бракувало у цьому жорстокому і кривавому світі, бо усе еротичне для неї було відразним, а усе естетичне — божественним, і то було єдиним, з чим вона могла погодитися з Далі, аби їй випала така нагода йому свою думку висловити. І взагалі, ота манера припечатувати події словами, наче ентомологи пришпилюють жуків і метеликів, поповнюючи свої колекції, видавалася Аліні відразною вівісекцією, бо у повсякденному житті завжди потрібно знати, де пролягає кордон відвертості, і правда, що про неї мусять мовчати, завжди неосяжніша, аніж та невинна правда, що про неї мовиться словами.
Саме тому, на її думку, і не склалося життя у Віри і Юргена, бо їхнє кохання було отруєне перверсною вербальною комунікацією, і винною тут була Вірка з її піонерською манерою рубати правду-матку межи очі. А кому ж хочеться чути про себе правду? Ти прокидаєшся з тією правдою, ти бачиш її, коли умиваєшся перед дзеркалом, ти відчуваєш її шкірою на протязі дня і від неї ниють твої суглоби, як ти, намучений нею, засипаєш, і коли тебе добивають нею ж таки, хірургічно розчленовуючи і видаляючи виразки лише для того, аби сунути тобі попід носа і остаточно примусити зневажати себе самого… О, ні, навій мені краще золоті сни, розкажи таку жадану неправду, або просто помовч і випий келишок шампанського і поглянь на мене так, начебто і справді краса врятує цей занапащений світ і начебто вона і справді об'єктивно існує, і ім'я їй… О, ще раз ні, не будемо пронизувати її списом слова, залишимо її неназваною.
…і ми знову сиділи утрьох на Аліниному ліжку, і говорили лише на нейтральні і приємні теми, як ото, що позавчора вибило градом горох у Фішера або про дивну напасть, яка трапилася Хільдегардт із Рутланду, або про віщого сна, що наснився Клаусу, старанно граючи у гру «Вам бариня прислала сто рублів, наказавши „так“ і „ні“ не говорити, „чорне“ з „білим“ не називати» і добре прикладаючись до запасів знайомої нам удовиці Кліко, а про удовицю Рабінович я обачно не питався, бо у моєму животі, якраз попід пахом, зародився волохатий павучок, який огидно вовтузився, сплітаючи павутину страху.
Я не знав, що зі мною трапилося, і не хотів про це розпитувати, принаймні сьогодні, хоча був певний, що моєму безтурботно-казковому життю у цьому декамеронівському замку настав кінець, бо там, за його мурами, лютує чума.
Заснувши у незнайомому оточенні, ми спізнаємо часто у хвилину пробудження почуття нереальності. Кінець-кінцем, не така вже й велика різниця — прокинутися комахою чи Наполеоном, головне, то прийняти свій ідентитет, змиритися із ним і поводитися відповідним чином. Я завжди прокидався котом і ніколи не міг з тим змиритися.