Тоді ми зачиняли вікна і двері, опускали жалюзі і вели у сутінках неспішні бесіди на вічні і такі цікаві для мене теми — про кохання, сенс життя і насолоду смерті. Завдяки отим мігреням я отримав начатки моєї енциклопедичної освіти і скуштував насолоди від філософічних управ.
Але найбільшою утіхою тих щасливих днів для мене були наші розніжені сніданки. Я — і дві мої королеви-красуні.
Наганявшись ночами, мов скажений пес, луками, я забирався до Аліниного ліжка і дрімав у неї в ногах якусь годинку, вдихаючи пахощі її сонного тіла і чекаючи, доки Віра закінчить свій ранковий jogging. Крізь сон я чув легкий біг під вікном, хляпання дверей, шум води із ванної кімнати на другому поверсі, мурмотіння пісеньки, як вона спускалася сходинками і чесала щіткою на ходу мокре волосся, тоді розлючене хрюкання кавника, що з ненавистю випльовував чорну, наче пекельна смола, каву, брязкіт посуду — аристократичне теленькання порцеляни, манірні кришталеві зітхання високих стаканів, срібні зойки виделок і ложок, що їх із королівською зневагою шпурляла Віра на тацю, а тоді…
…а тоді двері розчахувалися коротким ударом ноги тренованої каратистки, і разом із моєю другою коханою королевою до спальні уривалася симфонія пахощів — спочатку, наче сурма Ангела-месника на Страшному суді, навально вступала мелодія кави, її одразу ж підхоплювали легкі скрипки свіжоспечених булочок, даруючи людству надію на спасіння, за помахом диригентської палички вступали віолончелі апельсинового соку і валторни мармеладів, а над усим тим фортепіанними акордами Першого концерту Чайковського панував той трунок, заради якого…
…— заради якого він готовий продати душу дияволу, — сонно бурчала Аліна, читаючи, як звично, мої думки. — Фе, любчику, краще б ти пив на сніданок шампанське, аніж оцю валер'янку.
Я не сердився на Аліну, бо ми, загалом, толерували слабкості одне одного. Я зривався з ліжка і мчав до Віри, а вона вже бігала кімнатою, піднімаючи жалюзі і розчиняючи вікна, і впускала, за погодою, весну чи осінь, холод зими або передгрозову задуху літнього ранку. І ми мирно снідали утрьох на Аліниному королівському ліжку, і тих мирних сніданків, правду кажучи, було загалом не більше як п'ять або шість.
Найкращим з них був, безумовно, той сніданок, коли у Аліни під вікном відцвітало посаджене старим марсельцем Мишаче дерево, і вона подарувала його мені, а Віра додала ще до цього королівський подарунок — титул. Відтоді я іменувався Кристантонопулос Костаколопулос, Великий Лорд Мишачого Дерева.
Валер'яновий трунок, що того дня особливо добре наготувала Віра, остаточно забив мені памороки. Я відчувався по-справжньому щасливим і навіть змирився з неймовірним ім'ям, яке я отримав у спадок від кульгавого грека. Врешті, як розважно говорила Аліна, таким чином я приєднувався до великого народу, що прославився завдяки Зевсу, козячому сиру і сиртакі.
Того ранку ми були іще такими щасливими, що старий Фішер поламав собі ногу. Я маю на увазі не те, що ми почувалися щасливими, бо старий Фішер поламав собі ногу, навпаки, ми його дуже любили і, коли опівдні дізналися напевно про поламану ногу (я кажу напевно, бо Віра одразу сказала — знаєте, у мене таке відчуття, що старий Фішер поламав таки ногу), то відправили йому кошичок з фруктами, я маю на увазі інше — того ранку ми не отримали через оту халепу, яка приключилася Фішеру, пошту і газети, отож ніякий біс не міг тепер зіпсувати нам ранок несплаченими рахунками, інформаціями про crash на біржі, пошесть у Гваделупі чи про очікувані через посуху в Антарктиді збитки для корінного населення. Як не дивно, мої загалом розважні приятельки були здатні перейматися такими нікчемними подіями, що почасти псувало нам ранок, хоча самі вже давно не грали на біржі, не мали гваделупських родичів і не вкладали гроші у розвиток сільського господарства Великого Півдня.
Отож, того щасливого ранку, як старий Фішер поламав собі ногу, а я став Великим Лордом Мишачого дерева, ми з насолодою сприймали прийдешній день і гомоніли лише на приємні теми.
— Як ти гадаєш, любонько, — звернулася Віра до Аліни, — чи не відмовитися нам від оцих булочок? Ти не думаєш, що вони стануть останньою краплиною для оберхольцландців і нас таки спалять на багатті?..