— Dies ko' scho' sei, — із філософським спокоєм відповіла Аліна оберхольцландскою говіркою, намазуючи золотаво-запечену і гріховно-смачну булочку яблучним джемом. — Але подумай, коли ті погрози самий лише блеф уражених у самолюбстві людей і вони зовсім не збираються чинити нам нічого лихого (а я майже певна, що то самі лише пусті погрози), а ми з тобою, як наполохані курки, відмовимося від булочок нідерхольцландського пекаря… А потім, нам усе одно так чи інакше палати на багатті Страшного Суду через занапащеного Кристантонопулоса.
— Добре, — погодилася Віра, — ти завжди могла мене переконати. Тільки я іноді думаю, чи не краще було б його поховати по-людськи?
— А от я думаю, голубонько, чи не краще було б, якби ти не тягалася де не слід і не заводила таких сумнівних знайомств. І що, коли ти вже його надибала, то вийшла б за нього заміж і таким чином уладнала б проблеми із своїми документами? Тобі як не жених, то все крутиш носом — то старий, то кульгавий, то розумом не вийшов…
— От тільки не треба перейматися моїми проблемами, серденько, — Віра відкусила густо намазану суничним джемом булочку, — досить мені твого синочка, що з ним я стільки років мучилася.
— Ой, голубонько, бачили очі, що купували… Хоча, — Аліна відкусила шмат намазаної яблучним джемом булки, — хоча мушу визнати, що отой твій знаменитий похід до сауни, де ти надибала кульгавого грека, не пройшов дурно — виправили нашому котику-любчику такий гарний паспорт, і тепер ніякий телепень не перешкодить брати його до казіно чи церкви.
— Серденько… — не погодилася, як звичайно, Віра.
Але я вже не дослухався. Оті милі вранішні балачки діяли на мене заспокійливо. Я почувався затишно і захищено поміж двох моїх королев, що їх оберхольцландці, через якісь незбагненні для мене дурниці, думали спалити на багатті. Правда, іноді я і сам вірив, що мої приятельки — відьми. Кожного разу, як вони вели такі пікіровки, збиралося на грозу. І усякого разу, як Аліна солодко вимовляла «голубонько», або Віра воркувала «серденько», небо над списом найвищої вежки нашого замку розрізала блискавиця. Але з тих пір, як я дізнався, що блискавиці для нас не становлять небезпеки, я мирно засипав і спав аж до обіду.
Коли я говорю, що під час їхніх милих пікіровок, які я просто обожнював, збиралося на грозу, то пересічний читач може прийти до висновку, що мої красуні були насправді відьмами і таким чином грозу викликали. Оце вам типовий приклад, коли неправильно трактуються причинно-наслідкові зв'язки. Приміром, ви читаєте у газеті про чергове дослідження допитливих американських учених, котрі доводять, що, буцімто, старигани, які кожного ранку трюхикають підтюпцем, хворіють значно менше за тих дідусів і бабусь, що куняють перед телевізорами. Людоньки добрі, вони не тому здорові, що бігають, а тому бігають, що здорові. А як тебе спаралізувало і ти прикутий до крісла-качалки і катетера, то зась тобі трюхикати у кросівках! І таким прикладам нема кінця і краю.
Так було і з грозою. Не мої красуні викликали грозу через сварки, а наявність передгрозового озону у повітрі спричинювала подразливість у їхньому настрої.
Але тоді я ще не міг аналізувати події логічно. Я був екзальтованим романтиком, і мене дуже цікавила відьмацька тема. Погодьтеся, у тому було справді щось романтичне — дві чарівні відьми і здоровенний чорний котяра, який прислуговує їм глупої ночі під час шабашів. А ще була спокуса. Спокуса піднятися над пересічністю життя. І, признатися чесно, я сам усіляко підтримував серед аборигенів ті чутки, із насолодою граючи ролю Чорного Котяри, Лицаря Могутніх Чаклунок. Боже, я був такий дурний, що не міг навіть уявити, якою небезпечною для усіх нас буде ота моя аматорська гра.
Тепер я майже упевнений, що Віра і Аліна були не відьми, а пересічні жінки. Себто, кожна з них, сама по собі, була пересічна жінка, але їхній, пов'язаний не зовсім мені зрозумілими родинно-приятельськими зв'язками, альянс, давав критичну масу, супроти якої були безсилі навіть рутландці із усіма їхніми заклинаннями і чортівнею. Як говорив геніальний Леонардо, вони являли собою силу, складниками якої були дві слабості. Хоча, здається, він мав на увазі якусь архітектурну притичину.
… і ми жили, як я уже казав, наче казкові королі, і у нас був невеличкий замок, оточений ліщинками, луками, струмками і мальовничими схилами. Єдине, що мені страшенно дошкуляло, то — чужі коти. Я був тоді ще «a junga hupfa» і ганяв їх ночами з молодечим запалом. Особливо я турбувався через Мишаче дерево, що його власноручно посадовив посудомийник-марселець минулої осені, іще до мого появлення у цій казковій місцинці. Він говорив, що вже цього літа ми матимемо на десерт соковитих мишей. Я уже подумки бачив як Мишаче дерево відцвітає і на ньому зав'язуються маленькі мишки з пружними, гострими, догори закрученими хвостиками, як тоді оті мишки наливаються солодко-духм'яним соком, важко гепаються додолу і розбігаються поміж кущами порічки.