На сусідньому хуторі вже також світилося. Устим Дубовик був у дворі, тож хутко відчинив ворота вранішнім гостям. Тут уже Миколка і не підвів, гарно проспівав різдвяну пісню, і уже з двома братами Тимоша — Родіоном та Антоном — заспішили до іншого хутірця. Андрієві нічого не лишалося, як іти за ними в дозорі. Отож, поки настав світанок, у колядників уже були повні торбини гостинців.
Повернувшись до хати дядька Устима, діти радісно роздивлялися вміст своїх торбин: там і ковбаска, і медяники, і печиво, а крім цього ще й горіхи земляні, жменька грошей або шаги мідяні...
Прибульці з півдня
Сходили сніги 1646 року. Потекла вода з пагорбів до озерець та річок, і бруньки на деревах поналивалися, як груди у молодої дівчини, — невідомо, як і коли, а вже манять парубоцьке око... Перші на тепло повелися клени, і відразу ж повітря наповнилося неповторним гіркотливо-цнотливим духом бруньок, а через декілька днів уже посипалася з них духмяна луска. За ними поспішали верби, тополі, берести, осокори, в’язи, граби, і дійшла черга до дуба, ясеня та шовковиць.
Через весняну відлигу не було куди поспішати, і родина займалася хатніми справами. Мати з Галинкою та Миколкою ткали рядна, в’язали з дрантя приліжкові круги на долівку. А на початку весни з-під річки Терси прибилось до їхнього двору двоє парубків — Іван та Грицько. Батько дав їм притулок, звільнивши комору і приліпивши там невеличку глиняну пічку. На ній можна було куховарити.
Лиха доля спіткала парубків після нападу на їхнє село, яке лежить побіля річки Вовчої на кордоні між Запорожжям та кримчаками. Зубожілі за зиму татари певний час не чіпали селян, а от зараз напали... Позабирали пожитки, харчі, а оселі спалили. Хто лишився живим, пішли світ за очі, тож і вони, Гриць та Іван, вирішили шукати свою долю десь у дорозі... Багато чоловіків з тих, хто вижив, ховаючись від нападників, добиралися до Січі та поповнювали козацькі лави. Весела вдача була у хлопців. І хоч вони часом нічого не знали про своїх родичів, промовляли: «Гора з горою не сходиться, а людина... Завжди хто живий — обізветься...»
Сім’я Підлужних не була проти того, що у їхньому дворі з’явилося двоє працьовитих парубків. Вони мали ще й зброю. Не кинули шаблі — у тривожну годину всю надію мали тільки на них. Прибулі хлопці були майже однолітками з Андрієм і Тимошем, тому швидко порозумілися і потоваришували.
От уже не до смутку було парубкам, коли сонце все довше і довше світило на небосхилі. Попідсихали пагорби, і можна було сміливо ходити по протоптаних стежках. З лісу доправляли деревину, зрізану взимку для забудови. Вечорами четверо парубків показували один одному, як вони вміють тримати шаблі, а поки що батько просив битися тільки на палицях. Та й цього було достатньо. Андрій з Тимошем вправно відбивали випади Грицька та Івана, а то ще й уміло йшли в атаку..; Спочатку прибулі хлопці дивувалися вправності менших за них парубків, а потім уже перейняли деякі випади, то непереливки було Андрію й Тимошу.
Коли на хутір опускався вечір, для всіх була розвага, бо приходили батьки Тимоша та їхня малеча. Крик стояв неймовірний, адже четвірка хлопців викладалася на повну парубоцьку силу та вміння.
Федір і Устим бачили, що хлопці гарцюють завзято, і, згадавши свої бойові хитрощі, підказували щось. Парубки зразу ж застосовували нові бойові хитрощі у грі. Федір повідомив, що по інших хутірцях молодь також вчиться воювати, то було б добре після Великодня зійтись ватага на ватагу та подивитися, чи можна нападників зупинити.
Усі знали, що з настанням тепла степи відкриваються для заброд, тож домовлялися із сусідніми поселеннями про сигнальні кострища на вежах, про спільне об’їжджання степу та балок, про нічні секрети. На святкування Великодня не всім пощастило постояти в храмі, схиливши в покорі голову, і подумки просити Бога про помилування грішної душі, послухати спів церковних півчих, відірватися на хвилі пісенних молитов у Всесвіт і пригорнутися вже очищеною душею до Бога, який пробачає своїм творінням гріхи. Тільки б вони попросили цього прощення...
Випало у Великодню ніч і хутору старости Підлужного бути у верховій сторожі на окраїнах поселення. Це не засмутило хлопців, і ще до заходу сонця четверо молодих вершників виїхали за ворота садиби і, поділившись по двоє на відстані п’ятдесяти сажнів, неквапливо побрели до потемнілих байраків та перелісків.
У церкві йшла всеношна молитва, і до хлопців часом долинали мелодійні церковні пісні, виднілися спалахи вогнищ — побіля цвинтаря та на майдані.
Ніч видалася тихою та лагідною. Із дворів долинали гавкіт собак та ревіння худоби. Коні добре бачили в темряві, проте парубки покладалися на свій гострий слух та на шаблі. Як і домовлялися, Грицько з Іваном час від часу подавали умовні сигнали про те, що у них усе гаразд, і трохи збентежені звечора хлопці вгамували неспокій.
Святки
Ось нарешті на північному сході посвітлішав небосхил і сяючі нічні зорі невиразно заблимали перед прийдешнім сходом сонця. Чулися іржання коней, веселе скрипіння возів, що поспішали на посвяту паски, невиразні голоси хуторян та дитячий веселий гамір. На церковній дзвіниці святково заспівав, загудів дзвін, згукуючи християн на Паску. Хлопці спішились та похристосались один з одним, і коли зорі почали згасати одна за одною, з відчуттям свята в душах поїхали до церкви — на посвяту.
Майдан перед церквою був уже заповнений людьми, і священик, отець Роман, з чисельним почтом виконували дійство посвяти. Зустріли своїх рідних, і з благоговінням Андрій похристосався з ними, а Миколка від радості зустрічі з братом кинувся на руки, а тоді наділив йому крашанок, і вони зіграли навбитки.
Додому поверталися всі разом. І не помітили, як уже були на своєму хуторі. Мати налила у жбан води, поклала туди декілька свячених писанок, і всі стали по черзі вмиватися, стоячи головою до сходу сонця. Перша — Галинка, щоб була люба та щаслива, а потім і всі інші. Мати з батьком тільки встигали міняти воду у жбані, не виймаючи звідти посвячені яйця. Нарешті останнім умився батько і, помолившись, подав писанки доньці, примовляючи:
— Щоб ти, донечко, щаслива була та найкраща росла!
Хутенько гуртом накрили стіл з різною смакотою, а серед столу стояла паска з устромленою в неї гілочкою верби, що святили на Вербну неділю. На столі, окрім наїдків, були і наливочка солодка, і мед та горілка — багатий був стіл при розговінні. Запалили свічку і всі помолилися Богу перед святими образами. Тоді мати помазала дітям губи свяченим салом, і присутні розговілися свяченою паскою — борони боже, щоб розкришити її по долівці... Потім кожен з’їв посвячене яйце, а шкаралупу мати зібрала і поклала окремо на припічку, аби потім віднести до річки та пустити її водою, щоб і рахмани знали, що Великдень настав.
Зморені нічною сторожею хлопці розбрелися спати. Андрій з Тимошем вмостилися на хатній печі, щоб ніхто не заважав.
Попрокидалися вони від частих передзвонів церковної дзвіниці і згадали, як і вони на Великдень бігали до церкви, щоб потягати мотузки та вдарити у дзвін. Із добрим настроєм піднялися та й вирушили туди, бо також хотілося в цей день прославити Бога. Від церкви гурти молодих односельчан потяглися до вигону, де ще торік побудували нічогеньку собі гойдалку. Тут уже було повно люду. Дехто чекав своєї черги до гойдалки. Та тільки сміливі парубки чи молодики наважувалися погойдатися, бо стовпи, на яких лежала перекладина і звисали голоблі з дошкою внизу, таки були височенькі. Неподалік цілі гурти грали в «крашанки», навбитки, катка та кидка. Лунали суперечливі голоси та сміх, і ті гравці, яким поталанило, складали переможені «битки» до своїх торб.
На пагорбі ті, хто грав у катка, пускали яйця з горбка і намагалися поцілити в яйце партнера, тоді вигране яйце — твоє. Хлопці пішли до старших, що ходили із зав’язаними очима та відміряли кроки у напрямку яйця. Якщо дістав рукою після десяти кроків, яйце твоє.