Усіх захопило загальне святкування Великодня, і хлопцям пощастило навіть потрапити на гойдалку і так погойдатися, що потім ще й голова паморочилася. Жінки та дівчата, зібравшись купками, обговорювали свої нагальні справи, і тільки деякі з них, стежачи за дітлахами, утихомирювали бешкетників.
Походжаючи поміж люду, Андрій з Тимошем уважно придивлялись до них і багатьох наче бачили вперше. Таки виросли вони всі непомітно, та й монастирське навчання віддалило юнаків від спілкування з односельцями. Так, неспішно ходячи, вони підійшли до чималого гурту молоді. Парубки і дівчата розповідали одне одному про якісь веселі пригоди.
— Христос воскресє! — поздоровили всіх, хто стояв у гурті.
— Воістину воскресє! — дружненько відповіли з гурту різноголосо.
— А христосатися будемо? — пролунав голосок русявої зеленоокої дівчини.
Андрій промовчав, а признавши в тій дівчині Даринку, сусідку по хутору Тимоша, ніяковіло відповів:
— То як же без христосання? Звичайно, будемо!
Усіх розвеселила ця звична розмова між парубком та гарненькою дівчиною, і хлопців запросили до гурту.
Між молоддю точилися різні розмови: про гарну цього року весну, про приплід худоби, про те, хто і що цього року вже встиг посіяти, про московських вояк, про те, чи вдасться цього року уникнути татарських набігів на їхні поселення...
Тиміш підвів до Даринки Андрія, і, як сусіди по хутору, разом стали жваво обговорювати свята Великодня. Чим довше Андрій перебував біля Даринки і бачив її гарненькі вуста, тим більше щось незрозуміле наповнювало його груди та примушувало калатати серце. Він уже не зводив очей з гарненького личка дівчини і ловив кожний її рух. Та як можна було не милуватися: русяве волосся, гарно зачесане, лежало на голівці, досконале чоло і дуже виразні зеленіючі, що підсвічувалися зсередини незвичайним блиском і випромінювали незрозумілу принаду, довгі вії... За короткочасне спілкування Андрій уже не міг відірвати від неї погляд: прямий носик творив неймовірний профіль її чарівного личка, щічки були злегка рум’яними, а шкіра — матово-білою, з ледь помітною родимкою на правій щічці, ближче до верхньої губи. А як вона щось говорила, то не міг зрозуміти, про що, бо тільки й дивився на рожеві пелюстки вуст, що інколи розтягувались у посмішці і показували рівненький рядок білесеньких зубів, які принаджували його своїм сяянням. Коли Даринка сміялася, то під гарною тоненькою свиткою з вишиванкою добре виділялися груди, що, немов ранні зелені яблука, вабили Андрія і наповнювали все його тіло внутрішнім тремтінням.
Через деякий час усім набридло базікати та байдикувати, коли навкруги всі бігають та веселяться. Тут Тиміш запропонував пограти в якусь веселу гру і всі закричали:
— Давайте в завід, бо нас багато, і всім буде весело!
— То хто ж буде головним? Головного вибираймо! — гукнула одна з дівчат.
— А головним хай буде Андрій! Він сильний, справжній козак! — запропонувала Даринка, і всі її підтримали:
— Андрія! Андрія!..
Тут уже Андрієві треба було водити ряд молоді і показувати свою силу та спритність.
— За руки всі, за руки! — закликав Андрій.
Коли всі вишикувалися в ряд, взявшись міцно за руки, повів у гру. Андрій уміло вів гурт, то розганяючи ряд, то раптово зупиняючи. Намагався розірвати ланцюжок. І що тут почалося: малосилі дівчата не витримували стрімкого бігу та раптових зупинок і падали на траву, а на них, перечепившись, падали інші і створювали «малу купу», потроху вибували з гри. Лишилося декілька хлопців, сильних у руках парубків, і позаду, як мишка, не відпускаючи руки, теліпалася Даринка. Нарешті всі втомилися і дружно визнали переможцями трьох парубків і Даринку.
Наступну гру вибирали переможці, і знову Даринка закричала:
— Давайте в кота і мишку або в хованки!
Усім захотілося трішки Віддихатися, тож підтримали гру в хованку. На паличці виміряли, хто буде шукати, і останні пальці були Тимошеві. Усі стали стрімголов розбігатися від нього, а Андрій, не чекаючи від себе такої сміливості, схопив Даринку за руку. Вони помчали до ближнього ярка. Швидко знайшли там терновий кущ і поприсідали спинами до нього. Перевівши дух від швидкого бігу, Андрій з Даринкою прислухалися, чи не йде шукач.
У ярку було тихо, тільки чутно щебетіання пташок та далекі вигуки тих, хто гуляв. Андрій присунувся ближче до Даринки і пошепки запитав її, чи не сиро сидіти на землі, і вона ствердно кивнула головою. Парубок скинув свитину і простелив її поруч. Даринка мовчки сіла на зігріту Андрієвим теплом одежину і ніяково мовчала. Це тривало недовго, бо навкруги було тихо і ніхто їх не шукав. Вони стали пошепки розпитувати одне одного про життя-буття. Андрій дізнався, що Даринка вже майже дівка, бо ж у січні їй виповнилося шістнадцять. Удома вона допомагає матері по господарству та приглядає за малими дітьми. Розповіла Даринка, що вміє читати і писати, бо в неї матір також навчена письму, а дід мав прихід при Нехворощанському монастирі.
Вони сиділи під зеленим терновим кущем і не могли наговоритися і надивитися одне на одного. Уже не бажалося йти до гурту та бути безтурботними і веселими. Обом хотілось розчинитись в очах близької людини, лишитися навіки разом, поєднатися чимось незнаним, незбагненним і таким бажаним, відчувати і нестися в просторі життя разом — душа з душею навіки. Та хіба дадуть друзі лишитись на самоті двом серцям, у яких спалахнуло кохання! Чути було Тимошів голос. Хлопець кричав про їхню перемогу в хованках, просив, щоб вони з’явились на очі, а то їх уже всі шукають. Андрій і Даринка знехотя вилізли з-під куща і, взявшись за руки, побігли нагору до гурту, в якому їх зустріли радісними та злегка глумливими вигуками. Виручив Тиміш, запропонувавши нову гру — в «трибушки». Усі взяли один одного за руки, стали кружляти і тупотіти ногами. Кожен вибрав собі пару до вподоби. Щасливі дівчата та хлопці з радістю понеслися у вихорі гри. Уже деякі пари зупинялись від запаморочення і відходили вбік. Попросила зупинитися Андрія і Даринка. Тут уже переможцями були Тиміш і Орися, обоє міцної статури.
І от, навтішавшись у різноманітті ігор, дівчата посідали на траві і Орися своїм дзвінким голосом затягнула веселу пісню, а дівчата підтримали її, підспівуючи:
Великоднє святкування потроху вщухало, і люди йшли по домівках, кличучи дітвору. Поступово стала розходитися і молодь. Хто вже був заручений, пішли перші, шукаючи затишне місце десь під дубком чи побіля тогорічного стіжка сіна. Андрій з Тимошем повели Орисю з Даринкою до їхніх дворів, і хоч як не хотілося розлучатися, але звичаї веліли. Негоже, щоб молоді дівчата допізна гуляли по перелісках... Ні про що не домовлялися, бо знали, що іще два дні можна було відпочивати і проводжати Великдень, веселитися та поливати один одного водою, за старим повір’ям — на здоров’я та добре зростання.
Наступного дня, добре відпочивши, усі знову стали збиратися після утрені на вигоні. Багато хлопців несли воду, сховавши в овечих міхурах, та домовлялись, хто яку дівчину буде обливати та писанку в неї вимагатиме за гарну купіль. Тиміш також прийшов з міхуром води і намовляв Андрія, що вони таки скупають Орисю та Даринку. І от нарешті почулися дзвінкі голоси і всі побачили чималий гурт дівчат, які сміливо прямували до вигону.