Хто відповість на загадки, тому не страшні русалки. Тоді їх можна не боятися без пучків полину чи любистку... І всі одночасно підспівали:
Усі по черзі розповідали страшні історії про зустрічі з русалками, про те, що вони полюбляють ловити молодих дівчат і лоскотати їх до смерті. Ну, а як і хлопець гарний попадеться їм і пристане на їхні умовляння, то і йому не оминути смерті. Так настрахали своїми оповідями, що бідна Даринка вся тремтіла побіля Андрія. Він прихилив дівчину до себе і, гладячи її плечі, заспокоював збентежену душу.
Наближався вечір, і Андрій бажав, щоб сонечко скоріше котилось до заходу, бо тоді вони знову лишаться самі. Він стільки гарних слів міг би сказати Даринці... От нарешті всі вгомонилися. Кожен із парубків мріяв провести цей вечір з коханою чи з нареченою. Дівчата, у яких були хлопці, притулялись до них, бо після таких балачок багатьом хотілося піти подалі від води і відчувати поряд плече захисника.
Побродивши з декількома парами по лузі, Андрій з Даринкою відділились і до глибокої ночі милувалися сяючими зорями небосхилу.
Наближалося свято Івана Купала, а там уже й друга косовиця скоро, а роботи по господарству так багато, що не кожного вечора можна було побачити Даринку.
Напередодні свята зустрілися з Тимошем і пішли радитися з дівчатами, де буде свято цього року і хто робитиме Купала та Марену. Домовилися, що Марену зроблять дівчата, а Андрій з Тимошем — Купала зі снопів жита. Натягнуть на нього стару сорочку і кучму... Гарний буде Купала! Надвечір у домовленому місці збиралась доросла молодь, понабігали й підлітки, бо вони нетерпляче чекали цього свята, без них нічого не обійдеться.
Поставили Купала посеред галявини. Дівчата — у вінках, хлопці також уквітчані квітами і травами, поділились на пари. Ходили колами навколо Купала, співали пісні, жартували і домовлялися не спати, а цвіт папороті шукати. Хто його знайде, той вмить ясновидющим стане.
От ходили, співали, гралися і згадали про Марену. Юрба кинулась до річки — топити цю Марену. Пошматували її та й кинули у воду, а самі дівчата стали у воду віночки класти: хто зі свічкою, а хто просто пускає, на милого ворожить. Хлопці в цей час не підходили до дівчат. Навіщо їм ті ворожіння дівчачі? Треба хмиз збирати, щоб Купала палити. А від річки линули ніжні голоси. Кожна чекала, куди попливе її вінок, який покаже, де живе миленький і коли заміж забере.
Деякі парубки за старим звичаєм, роздягнувшись, виловлювали віночки тих дівчат, до яких мали симпатії, а тоді ганялися за ними, щоб поцілувати. А дівчина втікала, відмовляючись від віночка, бо це, мовляв, не її...
Уже хтось запалив вогнище і всі побігли швидше, щоб подивитись, як горить Купала, та кинути у вогонь трохи хмизу, щоб згоріли чари відьомські. А як вогнище прогоріло, то хлопці почали плигати через вогонь. Потім знайшлися і пари, які стрибали разом, узявшись міцно за руки, щоб купальський вогонь не розлучив їх. Як цей вогонь став згасати, то чимало парубків пішли до гаю — шукати цвіт папороті, а великий гурт молоді усівся біля багаття, і полинули купальські пісні про кохання...
Єднання
Після Купала життя завирувало з новою силою. Треба було косити пшеницю, жито, ячмінь, а далі — просо... Уже наближався й Спас.
Дуже мало було часу на такі жадані зустрічі Андрія з коханою Даринкою, а коли вони відбувалися, то вже, мабуть, тільки зорі і ті не могли намилуватись їхнім коханням та вогнем жаги... Андрій працював не покладаючи рук, бо мав надію, що батько дозволить йому засватати Даринку, без якої і життя було немилим.
Одного разу, впоравшись із роботою, Андрій спитав батька, чи подобається йому Даринка, донька Михайла Олійника. Батько, поглянувши з посмішкою на нього, ствердно кивнув головою. Спав камінь із серця закоханого Андрія, і він уже рахував дні, коли закінчиться Пилипівський піст і можна буде засилати сватів. Після Покрови самий раз оженитися та привести у батьківський дім кохану Даринку. Довго цього дня радилися в оселі Підлужних. Як же все влаштувати, щоб і молодятам було добре, і перед людьми не соромно?
Після Спаса вирішили засилати сватів, щоб ще цього року, як Бог дасть, оженити Андрія. Як гадалося, так все й сталося: восени в домі Підлужних з’явилась гарненька і чепурненька невістка Даринка. Поки молодих відділять до свого житла, вони зимуватимуть з усією сім’єю Підлужних, а саме від цього так раділи менші — Миколка та Галинка. Вони увесь час крутилися біля Даринки і в усьому намагалися їй допомагати. Іноді Галинці дозволялося зайти в той куточок, де стояли ліжко молодих і скриня з приданим. Мала дуже раділа, особливо коли розглядала придане Даринки.
У Андрія сили подвоїлися. Він уже з першими морозцями поїхав із батьком заготовляти ліс для спорудження житла, а місце вибрав неподалік від Тимоша — там була заводь річки. Даринка стала гарною дружиною. Андрійко завжди був охайно вдягнений, веселий, та й зі свекрухою у молодої дружини не було суперечок, шанувала вона другу матір — Тетяну.
Того року, ще наприкінці листопада, подули північні вітри з Московії, і час від часу сніг, що падав, став залишатися на землі. То вже, щоб робити запаси лісу, треба було й сани ладнати. Отож Андрій разом з Іваном та Григорієм ретельно готувалися до поїздки в ліс, а потім допізна пиляли там дерева і цюкали сокирами.
Після поїздки до повіту Федір приїхав засмучений, бо їхні землі приписали до польського поміщика. Отож одного вечора довго сиділи та радились, як далі жити, кому при новому устрої вони будуть приписані, до якого пана, і невідомо, чи лишиться у них земля, хоч вони і вважалися вільними, бо приписані до Самарського куреня. Федір відчував великі зміни і в новому панові не бачив добра, а відстоювати свої вольності не міг, бо на Січі майже нікого не лишилося, зводять нанівець пани-ляхи волю козацьку. «Якими потрібними були козаки, коли під самий Смоленськ ходили виручати польського короля і під Москвою стояли, — розмірковував Федір. — А під Хотином з гетьманом Сагайдачним кров’ю козацькою врятували від турецького розгрому поляків і короля Владислава. Тепер реєстрових козаків майже не залишилося, та й тим не платили реєстрові гроші... А польських гарнізонів, розміщених князем Потоцьким, ставало все більше. З того було мало користі, усім відомо, що без Запорозького війська не було кому тримати кордони, і татари знову стали шугати по Україні та безкарно брати народу неволю...»
Річки скувало кригою, і Федору як старості знову потрібно було організовувати засідки і роз’їзди у місцях, звідки могли прийти татари. Не раз Андрій перебував у дозорі разом із трійкою вірних друзів. Після холодних зимових ночей Даринка розтирала його застигле від степового вітру тіло. Так гарно було від тих розтирань... Коли час дозору закінчувався, Андрій вже мріяв про Даринку, особливо після того, як вона одного разу притримала чоловікову руку побіля свого животика і тихенько промовила, що вона мріє про народження маляти... Де б не бував Андрій, він летів до домівки, щоб зігріти задубіле тіло в теплих обіймах Даринки.
Зима закінчувалась, і треба було готуватися до сівби, а тільки підсохне — починати спорудження своєї хати. У Андрія з приходом тепла все більше свербіли руки до роботи. Коли він після Благовіщення вирішив поговорити з батьком про нову хату, Федір безпорадно розвів руками, сказав, що у них уже новий управитель землі від князів Острозьких, тож він поїде питати дозволу на закладку обійстя. Проте через тиждень дозвіл уже було отримано. Князі дозволяли розширювати хутори і села, щоб побільше люду розселялося по їхніх землях.