Тепер можна було з льоху, що знаходився у клуні, відсунувши діжку, поповзом через невеликий отвір опинитися далеченько в ярузі, а далі — тільки тебе й бачили! Брат Миколка все рвався першим спробувати пролізти збудованим підземним ходом, але Іван сказав, що він сам першим полізе. Парубок заліз у лаз і хутко зник у його темряві, а Андрій з усіма неспішно пішли до яруги, намагаючись не затоптувати трав’яний дерен, покладений над підземним ходом. Почекали трохи, і от уже замурзане Іванове обличчя виринуло з отвору, і він щасливо вибрався, радіючи, що виліз, а ще більше — з того, що все у них вийшло, як і було замислено. Прикрили лаз дерев’яною заслінкою і замаскували гілками та травою, а Андрій заборонив всім приходити туди, щоб не привертати уваги та не витоптувати траву.
Неспокійно було на серці у Андрія, він усе поривався розповісти Даринці про свої наміри, увесь час відкладав, бо знав, якою це буде несподіванкою для любої дружини.
У селі додалося ще люду — з тих, хто втікав від сваволі польських панів, і ті втікачі селилися або на місцях згарищ, або вибирали собі нове, вільне місце. Так от і прибився до їхнього села коваль Петро з дружиною та малолітньою донькою. Староста дозволив їм оселитися неподалік від церкви, щоб з усіх кутків селянам було зручно ходити до коваля. Усім миром побудували їм хатку, попрацювали й на спорудженні кузні, бо ж, як зауважив староста, кузня всім необхідна.
Через тиждень кузня вже попихкувала димком, а молодий коваль з дружиною ладнали привезений реманент, і звідти доносилося цокотіння молота. Андрій з Даринкою швидко зійшлися з молодою сім’єю і вже побували в гостях у Петра і Варвари.
Напередодні розлуки
Великдень був цього року раннім, і працьовиті господарі вже встигли впоратися на полях. У Підлужних ішла підготовка до великого свята. Андрій як повновладний голова сім’ї господарював, а мати готувала святкові страви. Миколка і Галинка вимели хату, протерли вікна і заходилися викрашувати яйця. Бігали по хаті з крашеними руками та похвалялися, які вони молодці. Навіть малий Миколка і той не скиглив, а водив оченятами за своїми родичами, буцімто розумів, що дорослі зайняті важливими справами, тож не хотів нікому заважати.
Андрій, осідлавши коня, завітав у садибу Олійників, і вони домовилися з Михайлом про те, скільки вершників здійснюватимуть сторожу на випадок нападу бусурман. Ганна, Даринчина мати, спитавши про здоров’я онука, побажала всім добра та злагоди і передала гостинців та маленьку пасочку для Миколки. Андрій взяв у тестя зброю для коваля Петра і поїхав понад балкою до ковалевої хати.
Швидко обговорили питання на крайні заходи, і Андрій простягнув зброю Петру. Той із задоволенням витяг криву шаблю зі шкіряних піхов і мовив, що прийде час, коли власноруч викує добрячу козацьку шаблю, а зараз і ця буде йому захисницею.
Під вечір все затихло, і навіть коваль Петро вже не вицокував своїм невтомним молотом, роблячи різний реманент для селян. Наближалося свято Великодня, останній день Великого Посту, і назавтра буде радість душі та тілу.
Андрій повернувся до своєї хати, і тут вже його чекала вечеря: парувала просяна каша, красувалися на столі печений гарбуз та солодкий узвар, від якого приємно пахло димом від запечених дуль. Мати з Даринкою зібрали Андрієві кошик з посвятою, а Іван з Грицем також лаштували свої посвяти, бо збиралися гуртом іти до церкви. От тільки брат Миколка сумно дивився на їхні приготування, бо він мав залишитися при домівці за старшого, як наказав Андрій.
Великодні дзвони пролунали від церковної дзвіниці опівночі, і люди, як і їхні пращури, вітали одне одного з Воскресінням Христовим.
Під час свят Андрій з Дариною та маленьким Миколкою гостювали у діда Михайла і бабусі Ганни, то вже навтішалися вони своїм першим онучком. А що їм іще потрібно для щастя? І от сьогодні, на другий день Великодня, Андрій вирішив сказати тестю про своє рішення іти на Низ, зазнати козацької долі в Січі... Довго говорили, радились, і тестеві не дуже сподобався його задум. Єдине, що розраджувало Михайла — це те, що з ним іде Іван, уже досвідчений хлопець, бо він був старшим за Андрія та й татар бачив частіше. Вирішили не говорити про задум нікому, а як прийде час, то вже всі дізнаються... А поки що треба мовчати.
Та Даринка душею відчувала, що з Андрієм коїться щось незрозуміле: вночі, доки засне, всі боки заштовхає Даринці, став підніматися у темряві та приколисувати маленького синочка і довго, до нестями виціловував Даринку, пестив ніжне тіло, а вже вранці милувався її красою, доки вона спала, розпустивши русяве волосся на подушці. Дружина розплющувала очі і зустрічалася з Андрієвими очима. З любов’ю чекав, доки вона прокинеться, щоб знову пестити й виціловувати свою зіроньку, любов свою — єдину в цілому світі...
Цього ранку, коли мати вже вийшла з хати, а малеча ще спала, Андрій, приголублюючи голову дружини до грудей, сказав їй про свій намір вирушити до Війська Низового — воювати проти ординців, що спаплюжили його душу, вбили батька та понівечили тіло рабським клеймом. Очі Даринки застигли в невимовному жахові, вона не могла повірити, що це не сон. Та чи може таке бути?..
— Андрійку, любий, у нас же синочок... А як же ми без тебе, батечку ти наш? — І, взявши малого з колисанки, поклала поміж них.
А малий Миколка, ніби відчувши невідворотність цієї події, не розуміючи нічого спросонку, водив оченятами то на Даринку, то на Андрія, тягнувся рученятами до них обох... І тоді сльози бризнули з очей Даринки, як при неочікуваному сліпому дощі, коли ще навколо сяє сонце і не видно темних дощових хмар, аж раптом — дощ.
— Миколко, Миколко, скажи татусеві, хай не кидає нас, — шепотіла заплакана Даринка. — Ми хочемо зростати з татком!
А немовля притулилося до Андрія, хапало рученятами за чуб і тягнуло до себе.
— Добре, добре... Так йому, — стала підбадьорювати Даринка. — Ми подужаємо, ми також козачки. Тягни, синочку! — промовляла Даринка, а сльози не висихали на її розчервонілому від збудження личку.
Андрія самого душили сльози і гнітила невідворотність події, що майже не полишала його останнім часом.
— Усе буде добре, Даринко... Я ж не сам іду, а з Іваном. Тиміш лишається в селі, а брат Микола з Грицем — по господарству... Розумієш, гнітить мене смерть батька, невідомщена наруга над малими дітьми з нашого села... Не зможу я більше так, — промовив Андрій, а потім примовк і тільки цілував її мокрі щічки, заплакані очі, руки, які, обнімаючи його, не хотіли відпускати від себе.
— Відпусти!... — ледве видавив із себе і знову безперестанку цілував і цілував, а малий Миколка з подивом дивився на своїх батьків, помахуючи їм ручками, та лепетав щось, тільки йому зрозуміле...
Через деякий час Андрій з Даринкою зібралися, вийшли на подвір’я. Жінка стала заклопотано поратися по господарству, часто підходячи до малого Миколки. Андрій стурбовано поглядав, як протягом дня Даринка кволою ходою переступала по подвір’ю і раз по раз схилялася у задумі над Миколчиною колисанкою.