Іван, добре знаючи свою справу, готував коней до від’їзду, замовив у коваля наконечники для списів, поїхав на Орлику, щоб перекували підкови, завітав до Андрієвого тестя і привіз від нього ще дві татарські шаблі й пістолі, які вони також візьмуть у дорогу. Коваль Петро здогадався, куди лаштуються хлопці, і прагнув якнайскоріше виконати доручення. Від’їзд Андрій призначив на середину травня і, коли замовив у матері дорожню їжу та загреб, вона уважно глянула на сина, потім, заплакавши, впала йому на груди, промовила:
— Може, не треба... А як же ми?
Андрій пригорнув матір і схвильовано сказав:
— За батька.
Під вечір про новину вже взнала вся родина, матір невесело поглядала на Андрія з Даринкою, от тільки Миколка-старший носився по дворі з паличкою і «рубав» щосили уявних татар.
— Вгомонися, Миколо, завтра твій брат їде до війська, а ти, як лоша, гасаєш! — нагримала на нього мати.
Вечеря була ситною і смачною, але радощів не було. Говорили про настання спеки, про селянську війну, що вже спалахнула на Правобережжі, про нового кошового Богдана Хмельницького та про підступність польської шляхти... Андрій не втручався в розмови, сидів, пригорнувши Даринку, і вдихав запах її волосся, ледве чутний запах тіла, змішаний з пахощами материнки та відомий тільки йому запах годувальниці їхньої дитини, їхнього первісточка. «Чи почую ще колись такі рідні повівання дружини, моєї коханої Даринки?» — думав Андрій, і йому хотілося розчинитися в її чарівних пахощах, заховатись у них від усього світу, забути про сьогодення та наближення невідомості...
Через перепони
Прохолода травневого ранку і думки про далеку дорогу змусили на якийсь час забути про найдорожче: про тепло жіночого тіла, гарячі обійми та поцілунки дружини. Миколка мирно спав побіля їхньої постелі, а тато, обцілувавши чоло дитяти і маленькі рученята, уже поспішав у дорогу.
Ще тяглися від обрію довгі ранкові тіні, а двоє козаків були готові виїхати на степові обшири, туди, де гартується бажання до волі. І матері з Даринкою нічого не лишалося, як тільки плакати нишком одна від одної та перехрестити козаків перед дорогою, щоб вона була щасливою. Вони виїхали за ворота, і Андрій обернувся до рідних, знявши шапку, вклонився домівці, матері, дружиноньці своїй. А тоді хлопці, пришпоривши коней, хутко гайнули по росяній траві за своєю чоловічою долею...
Після від’їзду чоловіка Даринка дала волю сльозам, щоб вилили жіночу тугу за коханим чоловіком, батьком її дитини. Мати Тетяна теж забилась десь у свої господарчі закутки, і в усьому дворі відчувалась якась пустка, навіть худобина поводила себе тихо, не гупала головами об огорожу.
Сонце швидко викочувалося на небосхил, і треба було продовжувати свою справу тим, хто лишився: Гриць уже виганяв з двору всю худобу, а Миколка з хворостиною ладнав гусей до паші.
Хлопці виїхали за село і попрямували до бусурманського шляху, що вів на південь, у володіння низових запорожців. Проїхавши до обіду по Муравському шляху, вони зустріли на передихові великокозирщанських козаків, що також поспішали на Січ: Тут зібралися бувалі рубаки, котрі вже не раз ходили до Низу зі своїх зимівників. Вони порадили хлопцям іти окружним шляхом, бо ж Муравський шлях відомий усім і тут можна зустріти і польських жовнірів, які не пускають люд до запорозької вольниці, і татар, котрі часто невеликими ватагами нападають на поодиноких мандрівників.
Подумавши, хлопці напросилися рухатися з ними до перевозу на правий берег Дніпра, в обхід, бо краще знайти перевізників, аніж потрапити в лабети як не поляків, то своїх, малоросійських козаків, що несуть повинність за королівську платню. Отак набралось більше десятка козаків з доброю волею пристати до Війська Низового і долучитися до боротьби за волю. З’їхали з Муравського шляху і взяли, наскільки міг зрозуміти шлях Андрій, праворуч, поближче до гирла Орелі.
Дорога була майже неходженою, тож усі трималися напоготові. Іван підказав Андрієві, щоб спис він тримав вертикально, і тоді кинута мотузка не зашморгне вершника, а впаде на землю. Розтягнулися сажнів на сорок і їхали без ніяких пригод майже до вечора.
— Треба шукати нічний притулок! — прокричав старший з великокозирщанських Павло Гаркуша.
Козаки, з’їхавшись ближче, уповільнили ходу, а Павло послав наперед чотирьох хлопців для пошуку перевозу або місця відпочинку побіля якоїсь річечки, яка протікає поряд із Дніпром і десь ближче до Кам’янки впадає в нього. Ледве дозорці від’їхали, як попереду почулися постріли, крики людей та ляскіт шабель.
— Хлопці, швидше, розсипом уперед, до бою! — наказав Павло, і козаки поміж дерев, не гублячи один одного з очей, стали пробиратися до місця невидимої сутички.
На галявині, де недалеко виднілося плесо річки, було спантеличення від неочікуваної зустрічі — як для польських жовнірів, у більшості своїй піших, так і для козаків, що йшли попереду.
— Хлопці, бийте ляхів! Вони по наші душі прийшли! — закричав Павло і першим накинувся на кінного світловусого жовніра, одягненого в яскравий жовто-червоний кожух.
Іван також метнувся вперед, а Андрій, який жодного разу не зустрічався з поляками, розгублено дивився на бійку. Від річки до них підскочили двоє жовнірів, які встигли сісти на коней, і Андрій, побачивши у їхніх руках довгі прямі шаблі, нарешті оговтався і кинувся їм напереріз з батьківською шаблею. Поляки стишили ходу і намагались ударити Андрія з двох боків, але все було марно. Андрій взяв уліво, не стишуючи лету Орлика, рубонув правицею ближнього до себе, і жовнір, зойкнувши, злетів зі свого жеребця. Другий, побачивши смерть товариша, поставив коня на диби і миттю поскакав геть від місця сутички. І Андрій не став його переслідувати, а крутнув Орлика назад і побачив, що на галявині козакам не вдається перемогти спішених поляків. Лунали їхні вигуки:
— Пся крев, лупи холопів!
А Павло підтримував своїх:
— Бийте ляхів, обходьте їх, не давайте взяти пістолі!
Андрій підскочив до того вусатого жовніра, що вже забив одного з козаків, і коли той розмахнувся, щоб ударити Івана, пересічним змахом шаблі на лету відтяв його руку з шаблею, занесену над Іваном.
Від такого шаленого удару жовнір звалився в траву і зопалу побіг до річки, тримаючи відсічену правицю лівою рукою. Побачивши поранення свого товариша, поляки охолонули і, ставши спинами один побіля одного, почали кричати:
— Добже, добже, хлопчаки, ми ніц герцювати!
Козаки миттю оточили їх і запитливо поглядали на Павла Гаркушу, а той дивився то на поляків, то на поранених товаришів та забитого земляка, який, розкинувши руки, лежав закривавлений у траві і невидющими розплющеними очима дивився в небо.
— Кидай зброю! — наказав Павло, а коли поляки стали неохоче відкидати від себе шаблі, додав: — Ану, хлопці, заберіть це добро!
Козаки спішились і хутко прибрали зброю із землі.
— По двоє виходьте з кола! — закричав Гаркуша і наказав козакам, щоб в’язали полонених по двоє з вивернутими назад руками.
Усе було швиденько зроблено, бо ж козаки добре вміли зав’язувати зашморги. Четверо хлопців мали пильнувати галявину зі зброєю напоготові на той випадок, коли до жовнірів з’явиться раптова допомога за звісткою їхнього товариша, якому вдалося втекти. Андрій з Іваном кинулися до пораненого вусатого жовніра і, порвавши його сорочку на стрічки, перемотали відрубану руку, що ледве трималася на шкірі. Андрій із жалем дивився на вусатого супротивника, а Іван швиденько підвісив руку через шию стрічкою. Вусань приліг до землі без тями. Інших поранених жовнірів не чіпали, лише перев’язали їхніми ж порваними сорочками.
— Вбивати не будемо!.. Вони самі кинули шаблі. Хай живуть! — підвів риску Павло після захоронения земляка і, стрибнувши на коня, поскакав до броду.
За ним помчали й уцілілі хлопці, які після втрати свого односельця та доброго товариша їхали мовчки. Вирішили зупинитись подалі від місця події і вже у темряві, надибавши якийсь байрак, стриножили коней і розмістилися на ночівлю. Обійшлися без вечірнього куховарства, кожен дістав з торбинки домашні заготівки, ними й задовольнили голод.