Рано-вранці Павло Гаркуша розбудив своїх козаків і, хутко зібравшись, усі поспішили до Дніпра, щоб якомога раніше знайти спосіб переправи на інший бік. По дорозі стали траплятися шелюги, і важко було навіть на коні об’їхати величезні кущі.
— Шукайте схованку, а ми з Андрієм поїдемо вперед — шукати перевізника до протилежного берега, тут Дніпро не дуже широкий, — сказав Павло, і хлопці, спішившись, стали лаштуватись до схову.
Андрій оглянув свою зброю, і вони з Павлом неспішно поїхали у бік річки. Рухатися було дедалі гірше, і, щоб знайти дорогу назад, Гаркуша часто зупинявся і ставив мітки латочками, які помітно біліли по їхньому шляху. Під копитами коней почався грузький пісок, і вершники зрозуміли, що десь недалеко вже й річка, яку, що б там не було, треба чим скоріше перейти. Павло, залишивши Андрія вартувати коней, пішов до берега шукати когось живого або якогось човна. Він зник із поля зору, і Андрій, вийнявши шаблю, застиг, прислухаючись до звуків прибережного довкілля.
Десь за півгодини з’явився Павло. Він схвильованим голосом розповів про зустріч з місцевими і про те, що поляки частенько прочісують берег, а якщо знаходять човен чи інший плавальний засіб, то палять або рубають на друзки. Місцеві обіцяли знайти тільки один або два човни, а для коней полагодити бодай один пліт, інші переправлятимуться прив’язаними до плоту.
Повернулися до своїх, тримаючись залишених міток, і вирушили до берега. Таких, що не вміли триматися на воді, було лише двоє, і це вже добре: у якомусь непередбачуваному випадку їх можна гуртом витягти з води. Гаяти час було ніколи, і козаки, дружньо зібравшись, поспішили за Гаркушею, який їхав попереду по своїх мітках.
Швидко дісталися до берега, де їх уже чекали бородані з двома човнами та чималеньким плотом, з огорожею по краях, на якому переправлятимуться коні. Павло розрахувався за перевіз наперед, і старший, «партійонний дядько» Микита, як називали його шестеро помічників, зник у верболозах. Перевізники добре знали свою справу, і шестеро коней уже стояли на плоту прив’язаними до дебелої огорожі. Четвірку інших коней, найсильніших та наймолодших, прив’язали до плоту одним кінцем повода, і, коли прийшов дядько Микита, все було готове до відплиття. Перший човен відчалив, а як відплив від берега сажнів на тридцять, козаки з другого човна і веслувальники допомогли відчалити плоту та підбадьорювали коней, які досить неохоче йшли у воду. Андрій умовляв Орлика та гладив його по міцній шиї, поки той не зайшов у воду разом з рештою коней. Пліт потихеньку поплив до протилежного берега.
Хлопці посідали у другий човен, і дядько Микита відштовхнув його від берега, мерщій заплигнув та став хутко загрібати, щоб іти неподалік від плоту з кіньми. Микита покрикував на плотарів, аби вони брали правіше, а то на середині Дніпра є вир, тож коні можуть заплутатись у поводах і потягти пліт за собою. Андрій з Іваном не зводили очей зі своїх коней, і коли Андрій побачив, що Орлика несе течією на середину річки, просто до виру, злякано став кричати:
— Орлику, Орлику! До мене, до мене, Орлику!
Та кінь, мабуть, не чув, бо було видно, як він злякано водив головою у різні боки і з усіх своїх кінських сил вигрібався від виру. Плотарі щосили гребли у протилежному від виру напрямку, а решта коней, що пливли, притиснулись до плоту головами, немовби допомагаючи людям.
Андрію вже здаюся, що Орлик от-от попаде у вир і потягне за собою пліт, і тоді невідомо, чим усе закінчиться.
— Орлику, до мене! — заволав Андрій.
Кінь таки почув владний голос свого хазяїна і з силою став вигрібати до плоту, а повід, який натягнувся, не давав йому потрапити до виру, підтягував його до гурту коней і рятівного плота. Ближче до берега течія вже втратила свою силу, і Орлик з легкістю наблизився до плоту, та й протилежний берег був майже поруч. А там уже чекав гурт козаків з першого човна: вони перепливли раніше. Усі кинулись у воду і стали підтягувати пліт якомога ближче до берега, щоб коні могли без перешкоди ступити на мілину.
Андрій першим вистрибнув з човна і, кинувши вузол з одягом на пісок, почав підтягувати повід з Орликом до берега. Кінь, побачивши хазяїна і відчувши під копитами дно, став із силою вибиратися з ріки. От він уже стояв біля Андрія і, крутячи головою, бадьоро струшував із себе воду. Андрій припав до нього і, поцілувавши мокру гриву, промовив:
— Орлику, Орлику, ти врятувався! Який же ти сильний і розумний!
А кінь стояв, і з очей його капала вода, а може, не вода, а сльози...
— Молодці, хлопці, будете і по морю плавати! — бадьоро промовляв, бігаючи поміж козаками, Павло Гаркуша, хоча зуби його цокотіли від переживань та холоду.
Одяглися швидко, а четверо козаків за наказом Павла відділились від усіх і прилягли на пагорбі біля прибережних кущів: були готові до несподіванок на правому березі Дніпра.
Перевізники вже розпалили багаття і відпочивали, готуючись до повернення на той берег, звідки припливли. Хлопці підійшли до перевізників, присіли поруч на дерев’яні колоди.
— Часто доводиться возити туди-сюди нашого брата? — запитав Гаркуша і посміхнувся, згадавши недавню пригоду.
— Останнім часом — часто... Іде люд до Низу, — зізнався Микита і, набурмосившись, додав: — Та відбирають у нас роботу ляхи... Побили та попалили перевізні дуби, човни, плоти. Коли ми ще побудуємо нові... Бояться люду православного, не дають нам поєднатися. Так і рискають берегом та забивають таких, як ви!
А другий, також немолодий чолов’яга, промовив:
— Раніше побіля Кодака пропливали до Низу, а зараз така фортеця з гарматами стоїть, що і колода непомітною не пропливе! Ми раніше багато лісу сплавляли, добре жили, а тепер не дозволено поставляти ліс до Січі. Правда, партійонний?
Микита ствердно кивнув головою і похмуро вимовив:
— Уже недовго лишилося стояти ляській фортеці. Богдан зібрав військо і, люди кажуть, незабаром вдарить по панах аж до Києва!
Козаки осідлали коней і, кепкуючи один з одного, заглибились у правобережні хащі верболозу, осик та диких маслин.
Нарешті вибрались на пагорби, і тут уже легше було правити кіньми, які, вибравшись із піску, відчули полегшення для себе і весело затупотіли копитами по твердому шляху. Павло зібрав усіх до одного гурту під розлогими тополями, нагадав козакам, що тут майже нічия земля: кожен рухається понад Дніпром, куди кому треба. Ще раз нагадав про пильність у дорозі і, поділивши гурт на дві частини, поставив Андрія старшим з протилежного боку.
Тепер пішли на Схід. Сонце вже добряче припікало, а зупинитись було ніде. Гаркуша мав намір наблизитися до володінь запорожців, бо тоді зменшувалася можливість зустрітися з татарами або поляками.
Нарешті натрапили на зарослу очеретом річечку з поодинокими плесами, і Павло сказав, що це Сура, тут вони напоять коней і якийсь час відпочинуть. Андрій з Іваном потрапили в першу чергу до варти і засіли в кущах, спостерігаючи за місцевістю.
Стільки вони вже пройшли, а жодного багатолюдного поселення не зустріли. «Чи живуть тут люди?» — думав Андрій, пригадуючи своє рідне село, близьких йому людей, доброзичливих сусідів.
Незабаром їх змінили на варті, і хлопці, напоївши коней, помили їх та пішли до вогнища, де вже кипіла вода для кулешу. Довго не засиджувалися, поївши, швидко приготувались до походу. Через деякий час передні хлопці побачили вервечку возів, схожих на чумацькі, і, не видаючи себе, послали до них вістового Харитона, який вирізнявся тим, що був уважним і дотепним.
— За сигналом мого свисту будемо з двох боків зближуватися з ними, але зброю в хід не пускати, може, це свої люди — чумаки, — наказав Павло.
Вони так і вчинили: оточили вози, проте, зблизившись з ними, впізнали своїх, і коли Харитон роздивився, що під шатрами у возах нема нікого, спішились, мирно підійшли до чумаків.
— Чого це ви накинулись на нас, як на бусурманів? — запитав дебелий старий чумак і пішов назустріч Павлові Гаркуші, що наближався до нього, розкинувши руки для привітання.