Виганяючи худобу на випас, Андрій наче вперше побачив, як змінюється степ. Його барви стали яскравішими і привабливішими не тільки для людей, а й для худоби. Довго ходила улюблениця Берізка, поки не знаходила найсоковитішу траву. Зі смаком зривала її шорстким язиком і неспішно ремигала, думаючи якусь свою коров’ячу думу.
У душі Андрія зачаївся незрозумілий смуток. Уже приміряли новий одяг, який мама з тіткою Одаркою пошили з російського сукна, купленого батьком у Самарі. Батько вже не так часто покрикував на Андрія, якщо той не міг впоратися з господарством. Та коли настав прощальний вечір, уже не смуток гнітив Андрія. Його розпирало відчуття власної значимості. Вабила майбутня дорога в новий край, хотілося незвіданого.
У останню ніч у батьківській домівці Андрій не зрозумів, спав він чи то було тільки марення, але, як тільки заспівав півень, він зараз же скочив з лави. Мати, побачивши, що син уже прокинувся, вперше за останні роки пригорнула його до себе і благословила в дорогу. Андрій трохи знітився. Невиразна туга піднялася з грудей і здавила горло. Хотів щось сказати, та замість цього пригорнувся до неньки, душею відчув, що вже немає дитинства, збігло воно у вирій життєвих днів і прихопило з собою безтурботне юнацьке життя.
Школярство
Біля паркану вже стояла напоготові підвода з міцним їздовим конем, який, відчувши далеку дорогу, тупцював на місці. Поклавши мішки зі своїми пожитками та різною одежиною, Андрій з Тимошем повернулися до рідних і, схиливши голови, слухали їхні настанови. Уже навздогін матері тихо перехрестили дітей, які їхали в незнаний світ. Хлопці озиралися, усвідомлюючи безповоротність безтурботного життя та відчуваючи плин часу. За старою вербою край дороги у світлі сонця розчинилися рідні обійстя, і хлопці з тугою пильно вдивлялися у рідні краєвиди, подумки прощаючись з ними.
До Самарського монастиря прибули вже надвечір. Добряче натрусилися у дорозі, хоч і лежали на сіні. Заїхавши у дубовий ліс, мандрівники почули дзвони, що сповіщали християнський люд про вечірню. Андрій вслухався в церковні дзвони, і на його душі стало світліше. Мабуть, те саме відчував і Тимко, бо радо посміхався. А може, і від того, що дорога добігала кінця. Під’їхали до огорожі монастиря, і батько Андрія, спішившись, пішов шукати старосту, аби доручити йому хлопців та й самому заночувати у монастирі. Нарешті худорлявий монах поспішив відчинити ворота. Батько, зупинившись біля дерев’яної хатини для паломників, розпріг коней та заходився діставати харчі. Швидко повечеряли гуртом, і Федір, обійнявши обох хлопчаків, провів їх до притулку і почав влаштовувати собі нічліг.
Попрощавшись із батьком Федором, який мав рано-вранці виїхати на Михайлівну, Андрій з Тимком зайшли до дерев’яної хатини, що мала стати їхньою домівкою. Тут уже зібралися більше десятка парубків, таких самих, як Андрій і Тимко, що облаштовувалися, набиваючи мішки запашним сіном, принесеним ченцями заздалегідь.
Швидко налагодивши собі постіль, хлопці разом з усіма братчиками пішли купатися до річки Самари, що була неподалік. Під оглушливі крики і веселий гомін Андрій пірнув у воду, по-осінньому прохолодну та чисту. Накупавшись і набігавшись на березі, аби зігрітися, усі гуртом рушили вечеряти.
Ті парубки, котрі були тут уже другий рік, повели новеньких до трапезної — сьогодні вони були за гостей, але вже назавтра диякон мав розподілити, хто і що повинен робити у монастирі, окрім школярства: займатися заготівлею до зими чи працювати при трапезній.
Уранці всі прокинулися від співу монастирських півнів та веселих підбадьорювань наставника Михайла. Після вранішньої молитви і сніданку розпочалася наука для не звиклих до таких занять хлопчаків. Пам’ятаючи настанови рідних, хлопці сумлінно вивчали все, а особливо їм хотілося навчитися читати та писати.
Наближалася зима... Птаство вже не щебетало у дубовому лісі, журавлині ключі полинули в бусурманські, як говорив наставник, краї. Вороння кружляло на заході сонця. У вільну годину хлопці полюбляли блукати віковічним лісом, серед якого і стояв монастир. Дуби гомоніли своїми верхами і скидали з себе «жирні» жолуді. Усе в природі попереджало про майбутні холоди, а ліс вабив до себе незвичайними, чаруючими запахами прілого листя, пожовклих трав, пахощами грибів. Завдяки послушникам чималенько засушених і наквашених грибів було вже в коморах монастиря. А понад огорожею стояли високо складені копиці сіна не тільки для монастирської худоби, а й для ночівлі подорожніх та паломників із кіньми.
Пролітали короткі осінні дні, і одного ранку, вийшовши на ґанок, Андрій побачив сніг, що, як гарний господар, накрив усе. Висипали на дворище хлопці та давай вмивати один одного пухким, іскристим першим сніжком.
Настало свято Різдва. Чекали на нього не лише послушники та учні, а й увесь люд. Ще задовго до цієї події всі готувалися зустріти найбільше християнське свято православних. Послушники вже розділилися на гурти та визначили, хто і куди піде щедрувати та які пісні співати:
Весело та щасливо минули різдвяні свята. Над білим від снігу світом, над снопами димів з людських осель тріщали водохресні морози. Незважаючи на люті нічні холоди, хлопці чекали на свято Водохреща, аби довести один одному, що вони готові пірнути у крижану воду Самари. Узявши заступи та залізяччя, послушники веселою юрбою пішли вирубувати святий хрест — до завтрашнього святкового дійства Водохреща.
Уранці, удень свята, Андрій з Тимошем пішли підчистити лід, що міг затягнути вирубану ополонку. Прибравши тонкі крижинки в ополонці і прикрасивши льодовий хрест буряковим квасом, хлопці пішли готуватися до купелі.
Послушники вже одягли чисті полотняні сорочки і тепер допомагали один одному натягати кожухи. Морозне повітря прорізав дзвін, сповіщаючи люд про велике свято — Господнє Хрещення. Від церкви Святого Миколая священною ходою рушили віряни до річки. Попереду йшли з іконами та корогвами монахи й послушники. Спів монастирського хору долинав во славу Божу далеко за Самарський ліс.
Святили воду шанобливо та радісно, і після того, як десятки голубів піднялися у небо, символізуючи Святого Духа, що зійшов на Христа, можна було відчайдушно пірнути у кришталево чисту воду, що сьогодні мала чарівну силу та змивала гріхи з людських душ. Отямившись від входження в холодну воду, Андрій пірнув тричі з головою і прожогом кинувся шукати східці. Йому здалося, що душа вискочила з тіла та шугонула до небес. Біля краю ополонки стояла черга, і хлопці підштовхували один одного на лід — від нетерплячки швидше зігрітися.
Андрій відчув, як загорілося все тіло незрозумілою теплотою, і, неспішно одягнувшись, пішов до вогнища, де всіх пригощали духмяним трав’яним трунком. Хлопці, обганяючи один одного, поспішили до своєї оселі. Після трапези всі, бадьорі та щасливі, понесли до щойно реставрованого шпиталю дарунки від монастиря та мирян з навколишніх сіл. Тут не так давно поселили поранених та недужих козаків із Запорозької Січі. Хлопці не наважувались туди заходити, та й зараз почували себе якось ніяково.