Уже перші шеренги татар зуміли перебратися через рів з крижаною водою і пробували дертися нагору через частокіл. Підставляючи один одному спини, нападники досягали верху частоколу і накидали на нього вовняні ліжники. Ті, що напирали позаду, з розгону, немов м’ячики, перекочувалися по спинах своїх єдиновірців через огорожу і опинялися перед насипом, за яким засіли оборонці. Їм перекидали дошки, покривала, гілляччя, і зухвальці, нестямно волаючи, дерлися на заледенілий рів. Злива стріл поменшала, і нарешті вони зовсім перестали сипатись, але вже й татарчуки були зовсім близько від осаджених. Відкинувши щит, Андрій з Тимком побачили, як до десятка скуластих ворогів з тоненькими вусиками повзли по слизькому валу. Андрій, забувши про шаблю та мушкет, став поспіхом стріляти з лука просто в обличчя нападників. Те ж саме робили і його сусіди. Передсмертні крики лунали в морозному повітрі з одного і другого боків. Хтось згадував Христа, хтось — Аллаха...
Відчуття реального світу зникло зі свідомості Андрія, мовби вилетіла з нього душа і зникло відчуття буття. Його очі бачили лише розкриті роти ворогів, що волали щось на незрозумілій мові, а він, як заведений, хапав стріли і пускав на ці розлючені пики, не помічаючи навколо себе нікого. Чомусь не зменшувалася кількість нападників, а замість тих, хто посунувся вниз зі стрілою у грудях чи в шиї, вилазили інші і по тілах, уже неживих, дерлися вгору. Уже деякі були майже на вершині насипу і діставали до захисників своїми шаблями. Частіше стали кричати християни, молячи Бога пробачити їх, та скочувалися вниз з раною або бездиханними.
Андрій потягнувся за наступною стрілою, але рука не знайшла нічого. До нього донісся, як із далечини, батьківський голос: «Шаблю бери, шаблю бери, синку!..» За мить оговтавшись, хлопець вихопив шаблю, і цей рух був своєчасним, бо до нього, розмахуючи кривою шаблюкою, вже дерся татарчук з оскаленими жовтими зубами і перекошеним від люті ротом.
Він уже ладен був схопитися на ноги і нанести Андрієві смертельний удар, проте змужніла рука хлопця розсікла загарбникові голову, так зручно нахилену перед Андрієм. Здалося, що зірочки, які щойно сяяли в очах татарина, розсипалися в різні боки, і нападник впав долілиць. Від нерозуміння того, що сталося, Андрій дивився на ворога здивовано. А по тілу татарина, який упав, вже дерлося двоє його одновірців. Андрій з опущеною шаблею мовчки дивився на них. Раптом щось бабахнуло позаду, і передній нападаючий уткнувся головою в землю. Андрій мовчки дивився на це диво. Коли пролунав новий постріл і другий татарин повалився біля нього, Андрій отямився і почав розуміти хід подій. Відступивши за вершину рову, побачив, що позаду нього залягли козаки з мушкетами і, передаючи передньому пістолі, сиділи один за одним вервечкою. Андрій упізнав серед тих стріляючих і Симеона з Іваном. Вони були такі завзяті та веселі, що хлопцеві здалося, ніби це не бій, а знову якесь навчання.
— Давай, Андрійку, братику, гуляй! — кричав йому Симеон і, взявши чергового пістоля, без похибки відправляв кулю у ворога.
Усередині двору, перекриваючи крики наступаючих, лунали голоси оборонців:
— Бий їх, клятих! Коли, доганяй, рубай, відрізай від зграї!..
Симеон озирнувся і побачив, що в іншому місці татарчукам удалося прорватися у двір. Разом з декількома козаками кинувся на допомогу мешканцям монастиря, котрі запекло билися з десятком татар. Уже не встигали козаки перезаряджати пістолі, бо скуласті обличчя були зовсім поряд. Тоді хтось із бувалих козаків закричав:
— Хлопці, рубайте, підсікайте, коліть бусурманів! Братці, бийте нехристів!
Задзвеніли шаблі, шалено кружляючи над ворожими головами, і вже тільки воля Божа могла зберегти життя комусь із людей, які потрапили у це смертельне коло.
З юрби татар, які несамовито махали шаблями, раптово виник молодий нападник з розкосими очима та рідкими вусами. Він уміло підступав до Андрія. Хлопець від такого стрімкого наступу почав відступати, відбиваючи удари ворожої шаблі.
— Не рачкуйте, стійте! Бийте їх, бийтеся за віру Христову, братчики, товариші! — чулися вигуки досвідчених козаків.
Андрій з подвійною завзятістю відбивав удари. Коли молодий татарин підняв угору шаблю, щоб рубонути Андрія, він, пригнувшись, підрізав ворога по животі. Супротивник з піднятою рукою подивився на свій живіт і впав на коліна перед Андрієм, не зводячи з нього очей. Хтось із козаків штовхнув назад смертельно пораненого заброду і, закликаючи всіх триматися, продовжував битися.
Усе веселіше лунали вигуки монастирців. Татар помітно поменшало, і от уже переможні крики лунали то з одного, то з іншого боку оборони. Не витримали загарбники і стали похапцем спускатись під укіс валу, перебиратися назад через частокіл. Андрій почув гучний голос Івана:
— Братці, діставайте їх стрілами, добивайте бусурманське плем’я!
Оборонці, хто чим міг, били ворога, а найбільш завзяті хлопці кинулися навздогін за татарами. Діставали шаблями тих, котрі не встигли перемахнути через частокіл.
Через деякий час усе стало затихати. Войовничих вигуків уже не чути, лише стогони поранених — своїх і чужих — різали слух. Андрій обвів поглядом місце, де щойно кипів бій, і побачив, що чимало людей сідали на землю і очманіло дивилися перед собою.
Багато лунало похвальних вигуків за перемогу — до Бога, Матері Божої, Миколи Чудотворця... І тільки зараз Андрій зійшов з рову і присів, опустивши додолу оголену закривавлену шаблю. На церковній дзвіниці переможно били в дзвони, і люди тільки зараз оговтувалися від жахів такого важкого дня, починали відчувати, що вони живі, що світ Божий існує для них.
Було вже пізно, коли хлопці, ледве волочачи ноги, побрели до своєї оселі. Тут уже юрба школярів допомагали один одному очистити снігом від крові та бруду одяг і тіло. Нічого не говорили, тільки показували, що треба чистити.
На валу горіли вогнища, і невтомна варта навмисно весело та звучно перегукувалась, а стомлені хлопці попадали на ліжники і провалилися в неспокійний сон.
Цього ранку — хто спав і хто не спав — задовго до сходу сонця були вже на ногах. Монастирські люди та козаки зі шпиталю допомагали вивозити вбитих ворогів за ворота монастиря, бо за негласною домовленістю татари могли забрати убієнних для поховання за своїм обрядом. Був звичай повертати і поранених, і полонених татар — за це, як правило, брали викуп.
Мешканці монастиря знову стали готуватися до бою, та вже до утрені приїхали толмачі з ворожої сторони і запропонували перемир’я. Убитих просили їм передати, на що отримали згоду від сотника козаків монастирської охорони. До обідньої пори була готовність до бою, а потім вирішили зробити роз’їзд по навколишній місцевості. Через деякий час козаки повернулись та повідали, що татар ніде не видно. Лишились тільки вигорілі кострища та зрубані дерева.
Радісна хвиля прокотилася у грудях Андрія: «Відбили, ми відбили бусурманів!» Те ж саме, мабуть, відчули й інші школярі. Стали обійматися та кидати шапки вгору. Зі школярського гурту декількох було поранено татарськими стрілами, але був також і убитий — Роман, якого всі любили за веселу вдачу та гострий язик. Друзі розповідали, що він, не дочекавшись кінця обстрілу з ворожих луків, вискочив на гребінь валу і встиг випустити стрілу в нападників, і одразу ж дві стріли вп’ялися у його груди. Друзі помстились ворогам: перед гребенем валу валявся не один забитий ворог.
Наближалося свято Водохреща. Хлопці трималися бадьоро і згадували сумні події дедалі рідше. Андрій з Тимошем часто мріяли про те, що, ставши дорослими і осягнувши науку, поїдуть до Києва, аби побачити святу Київську Лавру. Може, стануть учитися далі... Проте в глибині душі їм завжди хотілося бути хоробрими та сильними козаками, борцями за віру християнську, домівку свою.
Перед Водохрещем до монастиря приїхали козаки із Січі. Розповіли, що в Україну прорвалися ногайці, дуже хитрі та сміливі воїни, і їм пощастило у тому, що загони ворогів були не дуже чисельними. Втративши чимало воїнів, вони повернули свою кінноту назад — шукати здобич в інших місцях.
З великим бажанням, особливо після баталії з татарами, хлопці тренувалися, вчились битися на шаблях під наглядом старших товаришів. Симеон, побачивши, що хлопці багато чого вміють, вже навчав їх хитрим козацьким випадам, які завжди дають зручність у жорстокому рукопашному бою. Це подобалось Андрієві, і вони з Тимошем часто повторювали бойові вигадки бувалих у бувальцях козаків — Симеона та Івана. Вже добре вміли під час сутички перекидати шаблю з рук у руки, цілитися з лука, при зближенні знали, куди вдарити ворога ногою і як добити його шаблею...