Минали дні, і вже наближалося Стрітення Господнє. Школярі добре знали, що це особливе свято для їхнього старшого побратима Симеона. Стали радитися, що б таке приємне зробити козакові на цей день, та нічого не могли вигадати. Тоді Тиміш, який добре вмів танцювати, запропонував Андрієві:
— Покажемо Симеонові козацький танок із шаблями...
Закипіла у хлопців робота, почали готуватися. Щоб ніхто не дізнався, вони знайшли глухе місце за стайнями, згребли убік сіно, що лежало там безладно, і обладнали собі місцинку для вишколу. Тут уже верховодив Тиміш. Він показував Андрієві, як усе це робиться без зброї, а коли стало виходити, хлопці дістали свої шаблі. Напередодні свята Стрітення вони вже були готові подивувати Симеона та його друзів.
Цей день був сонячним. Особливо урочисто і святково задзвонили дзвони. Зранку школярі не навчалися, всі були на священній літургії, яка правилась у головній церкві.
Не дуже часто школярі бували на літургіях, і зараз, стоячи перед вівтарем, Андрій ніби відчував, як святий Симеон поклав йому руку на маківку та благословляє на довге і нелегке життя. Хлопець натхненно молився, разом з усіма бив земні поклони. Співи церковного хору пливли до нього просто у серце, а запах ладану переносив думки до рідного дому, про який нічого не чув майже півроку. Після церковної служби хлопці йшли тихо, і їхні смиренні душі витали десь побіля рідних, вчувалися голоси батька, матері, брата, сестри...
Після обідньої трапези хлопці, взявши шаблі, пішли до монастирського шпиталю. Побачили Симеона, що сидів із дратвою і шилом, роздивляючись свої порвані чоботи.
— Побратиме Симеоне, ми тобі гостинець принесли, — усміхнувшись, промовив Андрій.
Козак підняв голову і зацікавлено подивився на них:
— То викладайте гостинець...
Хлопців обступили й інші козаки, котрі жили разом із Симеоном, весело промовляли:
— Викладайте, хлопці, не бійтеся. Ми вас не битимемо!
Тиміш посміливішав і голосно запропонував:
— Ану, постягайте ліжники до стіни, ми вам щось показувати будемо!
Козаки почали зсувати ліжники та глузливо підсміювались над хлопцями. Не минуло й хвилини, як вони, ставши на вільному місці, вклонилися гурту козаків, дістали шаблі і почали витанцьовувати гопака. Ще й пісню заспівали:
Тільки-но хлопці пішли в танок під оту пісню, як їм стали підспівувати козаки та награвати ритм на дерев’яних ложках.
— Добрий гостинчик! — радо посміхався Симеон.
Він обняв товаришів, що збентежено стояли, віддихуючись, опустивши шаблі. Зрозуміли, що козакові таке дійство було до вподоби.
— За мною не стане, — сказав Симеон. — За такі викрутаси та кренделі будете в мене найкращими вояками. Ніколи не дістане вас бусурманська шабля!
Продовжувався Великий піст, і Андрій з Тимошем частіше та довше вивчали Закон Божий, а у вечірні часи Андрійко часто ставав просто неба, серед дерев, і молився — за свій дім, батьків, брата та сестричку.
Весна брала свої права після Явдохи. Удень було особливо тепло проти сонця, і Симеон уже вкотре навчав хлопців манер близького бою. Ті намагалися встигати скрізь, бо недовго лишалось їм бути школярами. Мине ще декілька місяців, і настане час вибирати, що робити далі у цьому житті.
До монастиря доходили чутки про те, що влітку знахабнілі загони татар знову підуть грабувати Вкраїну, дуже важко запорожцям стримувати цих спритних хижаків. Симеону вдалося підучити хлопців вивертам татар, розповісти про бусурманські хитрощі. Не хотілося йому дошкуляти юні душі військовими премудростями, та інакше бути не може... Нападе турок чи татарин — не пожаліє ніколи молодого життя: якщо у полон не візьме, то голову одсіче миттєво...
Добре навчилися хлопці володіти шаблею. Це вже бачили і їхні старші друзі, коли з цікавості приходили за комори, де велась повчальна гра молодих козаків.
Жителі монастиря, дотримуючись посту, виснажували себе. Але у вільний час хлопці часто виходили ватагою у ліс, рибалити чи просто помилуватися ранньою весною у Присамар’ї. Відчували душі школяриків, що це їхня остання спокійна весна, і прощалися з дитинством та безтурботністю. Буваючи у відлучках поза стінами монастиря, вони давали волю розвагам та мріям.
Одного недільного ранку парубки, зібравшись гуртом, пішли у Самарь — подивитись на людей, подихати повітрям міста. В однакових полотняних сорочках з комірцями під шию... Їхня ватага привертала до себе увагу місцевих мешканців, які також вешталися по місту чи робили закупки. Уже весняні калюжі майже повисихали і річка Самара входила у своє річище, тож хлопці, весело перестрибуючи через них, бродили містом. Були й такі, що придивлялись до місцевих дівчаток, які, угледівши таких струнких парубків, опускали очі і намагалися швидше розминутися з ними.
Купивши медяників, парубки у доброму гуморі та настрої стали збиратися додому. Перебравшись за допомогою перевізників на лівий берег Самари, хлопці поспішили до трапезної.
Час полетів іще швидше після Великодніх передзвонів. Як казав Симеон, треба було все хапати на льоту. Навчання грамоти чергувалося з виснажливим вправлянням на шаблях. І от одного ранку Симеон запропонував хлопцям випробувати відвагу, зробити гральний бій з дорослими. Поділившись на дві пари, хлопці вступили у двобій зі старшими, які, трохи піддаючись, навчали відбиватися від нападу сильного ворога. Хлопцям сподобалась ця гра, і вони наступного дня знову запросили до бою Симеона та Івана. Тут і відчув Андрій, що йому ще не вистачає сили відбивати випади досвідченого противника. Симеон відзначив, що як для молодого парубка, то Андрій тримається досить непогано — вже не дасть себе скривдити, зможе в разі потреби захиститися.
Наближалася Зелена неділя — Трійця, і хлопці, зібравши торбинки, прощалися з друзями, побратимами-наставниками, які навчали їх бойової справи. Симеон та Іван зустріли їх як синів і, обнявши, побажали, щоб у них усе було гаразд. Самі ж козаки збирали друзів вирушати за пороги, на Січ, бо негоже сидіти на готових харчах. Ті вже засумували без діла, у їхні сни приходили справжні битви. Змахуючи сльозу, Симеон обняв Андрія і промовив:
— Добрі люди в цьому світі ще зустрінуться... Нехай вас береже Бог!
Приїзд Андрієвого батька не змусив себе чекати. Хлопці хутко зібралися в дорогу і вийшли за стіни монастиря. Вклонилися святому храму та святому місцю, і віз загуркотів у напрямку рідної оселі. Цього ранку хлопці вже не дрімали безтурботно на сіні, а придивлялися до дороги. Впізнавали знайомі місця, пильно дивилися навкруги. Були готові битися з недругами.