Говорячи це, Трепка підійшов до вікна, перевірив, чи воно зачинене, потім добре затулив його.
— Облиште, — запротестував Містраль, — я задушусь у цій кімнаті. Вже весна, а вони топлять, немов у лазні.
— Дуже прикро, — промовив Трепка, — що ви не довіряєте мені. Ну що ж, у мене є одна вада: багатьом людям я здаюся смішним.
— Та ні, що ви кажете, — зніяковів професор, — ви не так мене зрозуміли. Я ціню вашу відданість справі і шкодую, що ви наробили собі стільки клопоту. Але побачите, завтра ми будемо разом сміятися, згадуючи ці обережності.
— Якби ж воно так було, — похмуро зітхнув Трепка. — В усякому разі я не виїду звідси, доки ви не пообіцяєте виконати мої прохання.
— Ну добре… добре… — скривившись від болю, Містраль посміхнувся.
В двері постукали.
— Це професор Касіца, — сказав Містраль. — Ви, здається, маєте грати в бридж.
Ми вийшли.
— Люди добрі, і що воно діється в цьому домі! — обурено вигукував Касіца. — Нікчемної партійки в бридж ніяк не можна почати!
В цю мить на сходах з'явилася Мацьошекова з підносом і доктор Протоклицька.
— Чи вам, панове, часом не жарко? — промовила лікарка, відчиняючи вікно. — Пані Мацьошекова топить, немовби в неї ціла шахта вугілля.
— Не кожного серце гріє, — буркнула у відповідь Мацьошекова, розставляючи чашки для кави.
Через відчинене вікно чути було гавкання собак, калатання дзвонів і поодинокі постріли. Мацьошекова побожно заслухалась.
— Уже великодня утреня… Боже мій!
— А ви не збираєтесь на утреню? — спитав Трепка.
— Не кожен має таку змогу, а ті, що мають, — не хочуть! — Вона докірливо глянула на розкладені карти.
— Хазяєчко, що це знову за натяки? — насупилася доктор Протоклицька.
— Ви не ображайтесь, але грати сьогодні в карти — недобре. Не треба спокушати бога. Це ж воскресіння. Кара божа ще впаде на нас.
— То ви йдіть собі, пані Мацьошекова, — доброзичливо сказав Касіца.
— Ще подивлюсь, чи професорові Містралю не потрібно чого. Не спить, мабуть… — і вона постукала у двері.
— Не ходіть туди, професорові вже нічого не треба, — квапливо сказала доктор Протоклицька.
Але професор Містраль уже почув голос Мацьошекової і прочинив двері.
— Що ж це ви, Мацьосю, забули про мене? Зайдіть на хвилинку.
З цими словами він впустив Мацьошекову до кімнати.
З лабораторії вийшов спітнілий Йонаш, несучи два порошки. На порозі кімнати професора він ледве не стукнувся лобом з Мацьошековою.
— Що ви там робили? — спитав Йонаш підозріливо.
— Постелила професорові, — сказала Мацьошекова й квапливо збігла по сходах.
Йонаш увійшов до кімнати й зачинив двері. За кілька хвилин він вийшов звідти обурений.
— Не розумію, що сталося! Професор Містраль не хоче порошків. Людина мучиться, але не знати чого грається в аптекаря…
— Чому ви нервуєте, приятелю? — заспокоював його Трепка. — Ви ж самі не радили професорові вживати снотворні ліки.
— Але коли вже ліки готові, то звичайна пристойність вимагає прийняти їх. Не люблю витрачати даремно час.
— А ви недаремно його витратили, — спокійно відповів Трепка. — У мене безсоння, і я був би вам дуже зобов'язаний, якби ви мені їх подарували.
— О ні! — запротестував Касіца. — Без поради лікаря не можна, я рішуче забороняю і конфіскую ці порошки. Дайте їх мені, докторе.
— Це неможливо, — сказав Йонаш, — я залишив їх у кімнаті.
— Залишили!.. — Трепка не міг приховати свого розчарування.
— Я залишив на всякий випадок. Може, професор знову передумає. Ви правду казали, — звернувся він до Касіци, — лікарі — найгірші з пацієнтів.
— Пане майоре! — почувся знизу хриплий голос. На сходах з'явився мокрий від дощу Мацьошек. — Пане майоре!
— Що там таке? — Касіца відклав карти. — Не заважайте нам.
— Пане майоре, дозвольте вас на хвилинку?..
В голосі Мацьошека дзвеніли якісь нотки тривоги, а на обличчі відбився страх і збентеження. Касіца вийшов і незабаром повернувся.
— Дуже вибачаюсь, але мушу негайно вийти. Цей бридж від самого початку був приречений на невдачу, я знав, що з нього нічого не вийде.
— Що сталося, професоре? — запитав доктор Йонаш.
— Мене кличуть до пацієнтки. Несподівано захворіла знайома з Пясечного, — засопів Касіца, збігаючи по сходах.
Трепка підійшов до вікна й почав дивитися в темряву, немовби до чогось прислухаючись. Але знадвору чути було тільки виття і гавкання собак.
— Зачиніть уже вікно, — сказала раптом доктор Протоклицька дивно схвильованим голосом.