— Ну його к чорту! Запобігання злочину — це не моя функція.
— Я вважаю, що ваша участь необхідна. Це надзвичайно важлива справа.
Журка підозріливо глянув на Трепку, але, видно, сприйняв його слова за чисту монету, бо спитав у відповідь:
— Чим я можу допомогти?
— Ідіть наверх і представтесь. Поки що, думаю, цього вистачить.
— Вистачить? Для чого? — здивувався Журка.
— Для того, щоб спинити вбивцю.
Журка знову підозріливо глянув на Трепку, — чи не кепкує він бува, — але обличчя капітана було цілком серйозне.
— Розумію, — сказав поручик і пружною ходою рушив по сходах тераси.
Через декілька хвилин, повернувшись до вестибюля, ми застали там дивну сцену. Йонаш, Протоклицька і Мацьошекова стояли під стіною, а Журка сидів перед ними на стільці і розглядав свої нігті. На столі біля нього лежали якісь документи.
— Сідайте ж, панове, прошу ще раз, — грізно говорив поручик, — ви зовсім без потреби загострюєте становище.
— Дуже вибачаюсь, — видавив Йонаш, — але ж ви, пане поручику… Це ж ви, так би мовити, ввірвалися несподівано сюди і не хочете пояснити причини.
— Що це за люди? — замість відповіді Журка показав на нас.
— Наші гості, — відповів Йонаш.
— Прошу документи.
Трепка засопів. Я знав, що він був страшенно лютий. Стиль роботи поручика Журки завжди дратував його. В той час, коли ми пред'являли документи, на сходах почулися кроки, і в кімнату, обтрушуючись після дощу, ввійшов Заплон.
— Значить, уже й мундир є, — промовив він спокійно і, не сказавши більше й слова, попрямував до своєї кімнати.
— Вибачаюсь, а ви? — запитав Журка. — Прошу ваші документи.
Заплон витягнув з кишені паспорт і, кинувши його на столик, зник за дверима.
— Ви теж можете йти відпочивати, — звернувся Журка до тих, що залишились.
Йонаш хотів було про щось запитати, але в останню мить передумав і пішов у свою кімнату. Доктор Протоклицька теж вийшла. Мацьошекова, боязко оглядаючись на Журку, рушила за нею. На сходах вона ще раз оглянулась і пробурмотіла:
— В ім'я отця і сина!.. Що тут діється… в голові не вкладається!..
Коли ми залишились самі, Журка спитав пошепки:
— Ну що, ви задоволені?
— На бісового батька ця перевірка документів! — прошепотів Трепка.
— Міліція мусить вимагати документи, — впевнено відповів Журка, граючись паспортами.
Я з подивом помітив, що було їх два. Один — Заплона, а другий? Я взяв їх у Журки і оглянув. Другим був паспорт професора Містраля.
— Ви вимагали, щоб професор пред'явив паспорт? — видавив я.
— Для порядку, — спокійно промовив Журка. — Старий був трохи вражений. Дозволив собі зробити нечемні зауваження про буцімто екстравагантні методи роботи міліції. Сказав, що в нього лишилося тільки одно бажання, — щоб ми дали йому спокій.
— Журка, ви перебільшили свою владу, — засопів Трепка. — Хто вас уповноважив заходити до кімнати професора?
— Не розумію вашого обурення, — відповів Журка. — Я не вмію працювати наосліп. Якщо ви хотіли мати сліпе знаряддя, то треба було викликати Філіпа. Я мушу знати в обличчя особу, яку охороняю. Скориставшися з нагоди, я перевірив також кімнату.
— Як?
— Повідсовував трохи меблі, оглянув стіни, перевірив, як зачиняється вікно. Під вікном досить широкий карниз, по ньому може пройти людина. Щоб усунути небезпеку для кімнати з цього боку, я зачинив віконниці.
— І що ж професор?
— Звичайно, протестував. Але тепер я принаймні знаю, що йому нічого не загрожує. Я помітив також важливу деталь: у дверях немає ключа. Професор, на жаль, відмовився пояснити, пославши мене під три чорти.
— Тільки заради цього ключа прощаю вам усе, — сказав Трепка. — Я чудово пам'ятаю, що ще вчора ключ був. Це треба з'ясувати.
— У всякому разі для певності треба стерегти під дверима, — сказав Журка. — Я приведу сюди на ніч Ройкову.
— Це зайве. Ми ночуватимемо в цьому вестибюлі на диванах. Ройкова хай пильнує на терасі.
Була одинадцята година, коли повернувся професор Касіца.
— Панове, що тут сталося?
— Це в зв'язку з замахом на професора Містраля, — сказав Журка.
— Не розумію… Як-то? Виходить, ви підозріваєте когось із нас?
— Так.
— Кого?
Журка відмовився пояснювати і попросив професора, щоб він ішов до своєї кімнати:
Через кілька хвилин ми почули легенькі кроки на сходах. До вестибюля, струшуючи з плаща дощ, вбігла Галінка Стор.