Нарешті Пайкерт вискочив з кімнати. З чорною неголеною бородою, в неохайному халаті, вимазаний порошком, поручик виглядав жахливо.
— Це неподобство! — крикнув він до мешканців, що зібралися під дверима, і зміряв їх грізним поглядом.
Лікарі мимоволі відступили.
— Це неподобство — вбивати в свято, наче немає інших днів. Я теж людина, я протестую!
Сказавши це, він зник за дверима кімнати Містраля так само швидко, як і з'явився. Хвилин п'ятнадцять чулися різні звуки, зв'язані з його роботою. Потім двері з гуркотом розчинились; і ми побачили спочатку посинілі ступні професора, а за мить обидва прибулі підтюпцем вибігли з кімнати, тримаючи на плечах труп.
Я знав, що Пайкерт так носить задубілих небіжчиків, не завдаючи собі клопоту ніякими носилками, хоч, звичайно, він міг не примушувати присутніх спостерігати цю картину. Жахливий похід викликав страх і обурення. Професор Касіца намагався протестувати, говорячи щось про людську гідність, але не дістав відповіді. Поклавши небіжчика в свою чорну халабуду, Пайкерт по черзі перерив усе в лабораторії, оглянув будинок і садибу, зробив кілька додаткових ескізів та фотографій. А потім узяв відбитки пальців усіх мешканців «Пристані» і, не сказавши більше ні слова, поїхав, його від'їзд супроводила могильна тиша.
Вже зовсім розвиднілося, коли ми, нарешті, могли повернутися до своїх допитів. Журка, виходячи, як він сказав, з психологічних міркувань, вирішив провадити слідство в кімнаті Містраля.
Розділ VIII
Йонаш уже встиг трохи заспокоїтись і прийшов поголений, вичищений, від нього пахло лавандою. Тільки почервонілі повіки за окулярами свідчили про безсонну ніч.
— Сідайте, — Журка підсунув крісло професора. Йонаш здригнувся.
— Я краще сяду на стілець…
— Сідайте на стілець, — погодився Журка. — З якого часу ви знали професора Містраля?
— Ще з студентських літ, тобто вже шість років.
— З Вроцлава?
— Так, з Вроцлава. А ближче я узнав його з того часу, як став працювати у нього асистентом, тобто два роки тому,
— Яким насправді був професор Містраль?
— Не зовсім розумію, про що ви питаєте. Що, власне, я маю вам сказати?
— Говоріть, що хочете, — відповів Журка. Йонаш здивовано глянув на нього.
— Якщо говорити про нього як про вченого… — видавив нарешті Йонаш, — якщо говорити про нього як про вченого, то це була видатна людина. Так, видатна. Боюся, що наша наука зазнала непоправної втрати, хоч, може, професора й не оцінили як слід. Так, безумовно, не оцінили.
— Чому?
— Ну… якщо йдеться про мою власну думку, то я вважаю, що професор був одним з найвидатніших польських гематологів, а в останній період, може, навіть найвидатнішим. Та це не тільки на мій погляд. Цю думку поділяли в наукових колах, — адже саме професора Містраля обрали делегатом на всесвітній з'їзд у Токіо.
— Гаразд. Ну, а якщо говорити про стосунки в самому інституті?
— В інституті?.. — Йонаш завагався.
— Так, в інституті, — повторив Журка.
— Стосунки в інституті були абсолютно нормальні. Наш директор, професор Касіца, — ви вже познайомилися з ним, — дуже милий начальник, ставиться до всіх нас по-товариськи… Можливо, іноді він здається трохи безцеремонним, але в нього золоте серце.
— А чи не траплялося часом якихось суперечок між обома професорами?
— Не пригадую.
— А решта співробітників? Які стосунки були між ними і професором Містралем?
— Чудові. Професор Містраль був, особливо останнім часом, на виняткових правах в інституті і залежав від професора Касіци скоріше тільки формально. Досліди він провадив самостійно і, власне, не мав контактів ні з ким, крім найближчих співробітників.
— Тобто, крім вас, докторе, і панни Стор?
— Так.
— Ну, а що ви можете сказати про професора Містраля як його асистент? А у вашій спільній праці все було добре?
— Я не міг нарікати. Правда, професор Містраль був дуже вимогливий, я б сказав, навіть педантичний, але я й сам люблю порядок.
— Одним словом, ви підійшли один одному.
— Можна й так сказати, — посміхнувся Йонаш.
— А про панну Стор теж можна так сказати?
— Думаю, що можна. Професор був дуже задоволений нею. Він довго не міг знайти собі відповідної лаборантки. За ці два роки їх змінилося з півдюжини.