— Жарт? Ну знаєте, капітане! — Професор явно образився на Трепку. — Стріляти в людину — далеко не жарт.
— Це правда, — кивнув головою Трепка. — Стріляти в людей — не жарт. У всякому разі нормальна людина цього не робить. Але я не це мав на увазі, коли казав, що замах був несерйозний. Я хотів сказати, що в даному випадку метою було не вбивство, а щось інше.
— То навіщо ж усе-таки стріляли? — запитав спантеличений професор.
— Саме про це я й хотів вас запитати.
— Мене? А звідки ж я можу знати?
— Чи немає у вас якихось особистих ворогів?
— Ворогів? Ні… не думаю. — Містраль на мить замислився. — Звичайно, як і кожній людині, одні симпатизують мені, інші скоріше ні… Але от що ні в кого немає причин стріляти в мене, — то це безсумнівно.
— Може, хтось вами незадоволений?.. Який-небудь співробітник або студент?
— Ні… немає нічого такого, що могло б бути причиною. Я ніколи серйозно ні з ким не сварився. Ви думаєте, що хтось із помсти хотів мені нагнати страху?.. Ні, це смішно!
— А може, це пов'язане з вашою науковою роботою? Чи ніхто не вимагав чогось від вас?
— Вимагав? Не розумію.
— Ви науковий працівник.
— Так, ви знаєте, — я гематолог…
— Може, хтось робив вам якісь пропозиції в зв'язку з вашою працею, хотів дістати від вас якісь наукові дані?
Професор почував себе явно ніяково.
— Ні, нічого такого не було. Це схоже на різні підступи, що мають місце в галузі технічних відкриттів, капітане. У медицині таких речей, на щастя, не буває.
— А чи не одержували ви якихось листів з погрозами, чи не мали телефонних розмов, де б вам щось наказували або забороняли?
Містраль розсміявся.
— Ви маєте на увазі шантаж? Ні, слово честі, нічого такого зі мною не було. Зрештою, повинен вам одразу сказати, що в мене немає ніякого добра. Ви ж знаєте, в якому становищі перебувають сьогодні наукові працівники.
Трепка заклопотано кашлянув.
— Словом, ви не можете пояснити причин цього дивного замаху?
— Аж ніяк. — Містраль підійшов до стінної шафки і дістав звідти пляшку французького коньяку. — Мабуть, це зробив якийсь божевільний. Мій приятель-психіатр, професор Яштин, розповідав безліч історій про кримінальні подвиги своїх підопічних.
— Ну, залишимо поки що цю тему, — промовив Трепка. — Хто живе в будинку?
— О, тут ціла купа людей, — відповів професор, наливаючи чарки. — Ну, насамперед — професор Касіца, директор нашого інституту, потім його син Міхал, новоспечений лікар, потім асистенти професора Касіци: доктор Заплон і доктор Протоклицька, мій асистент, доктор Йонаш, і панна Стор, лаборантка. Крім наукового персоналу, тут живе ще в службовій кімнатці біля кухні пані Котовська, наша господиня.
— Ви говорили з ними про цю пригоду?
— Так. Я згадав про це під час сніданку.
— Ну й що?
— Нічого. Усі в той час були дома, але ніхто нічого не бачив і не чув. Вибачте, пані Котовської тоді не було дома. Вона ходила до сусідки і повернулася лише після десятої.
— Ну що ж, — сказав Трепка, — нам лишається ще оглянути будинок.
— А що це вам дасть?
— Така вже формальність, — зітхнув Трепка.
Ми вільно ходили по віллі, бо Трепка, заздалегідь домовляючись з професором, обрав такий час, щоб нікого не було дома.
Будинок був триповерховий. Перший поверх займав вестибюль, з якого одні двері вели до малої бібліотеки, а другі — до кімнати професора Містраля. Через засклені двері з вестибюля можна було вийти в коридор, а звідти, пройшовши в двері з правого боку, потрапити до кухні. За кухнею приліпилася ще службова кімнатка господині. На другому поверсі була маленька лабораторія, а також три кімнати, зайняті професором Касіцою та його сином. Крім того, біля лабораторії містилася кімнатка панни Стор. На третьому поверсі жили асистенти — лікарі Заплон, Йонаш і Протоклицька.
— Це нагадує мені фаланстер Фур'є[1], — пожартував Трепка, коли ми сходили вниз.
— Справді, — посміхнувся професор, — дехто називає нас комуною. Ми всі займаємось однією справою і проживаємо під одним дахом, але не зовсім добровільно. Це швидше господарська необхідність. Після переїзду з Вроцлава інститут не міг знайти квартир для наукових працівників. Нещодавно завдяки певній бюджетній автономії нам пощастило купити дві вілли: одну тут, а другу — в Пясечному. Віллу в Пясечному ми вважаємо за будинок відпочинку, хоча й там обладнали невеличку лабораторію, щоб можна було продовжувати свої досліди. Колись, як ми вже налагодимо своє господарство, «Пристань Ескулапа»[2] буде дуже приємною дачею.
1
Фаланстер — тип спільного будинку, який представник утопічного соціалізму Фур'є проектував для розселення общини (фаланги).