— А коли її прийме одна людина, то це викликає негайну смерть, — додав Трепка. — Людина, ніби вражена громом, падає мертва, перш ніж встигне зрозуміти, що з нею діється.
— Це правда! — вигукнув Журка, потираючи кістляві руки. — І тому можна цілком певно сказати, що отруту дали не в горілці.
— Чому, приятелю? — Трепка, здавалося, був здивований.
Журка поблажливо усміхнувся.
— Досить вдатися до простих міркувань. У склянці, яку перекинули на блюдці біля професорського крісла, була вода. Не вишнівка. Вода. Це означає, що, випивши горілку, професор набрав у склянку води, щоб запити порошок. Для того, щоб це зробити, професор повинен був підійти до умивальника, відкрутити кран, можливо, пополоскати склянку, набрати води і повернутись назад у крісло. Якби у вишнівці була отрута, то професор не встиг би цього зробити, бо він одразу впав би мертвий.
Я вперше з подивом глянув на Журку. Цей висновок був логічний і простий.
Навіть Трепка слухав з великою цікавістю.
— І що далі, друже?
Журка хитро посміхнувся і загадково сказав:
— Що далі? Продовження незабаром буде.
Розділ XIII
Я готовий визнати, що Журка — ясновидець. Справді, незабаром сталися дивні випадки.
Я саме був у кімнаті і думав, чи сказати Галінці про результати розтину, коли Мацьошекова, постукавши в двері, повідомила, що обід уже на столі. Я швиденько збіг по сходах. У вестибюлі ще майже нікого не було. В одному кутку дрімав у кріслі Трепка, у другому, біля полиць з книжками, перегортав річні підшивки медичних видань Журка. Ескулапи тільки-но починали сходитись.
Я помітив, що доктор Протоклицька і Йонаш, усміхаючись, показують одне одному на Трепку.
— Комічний цей міліціонер, — стиха промовила Протоклицька.
— Усе це схоже на гротеск, — пробурмотів Йонаш. — Я б ніколи не думав, що обідатиму за святковим столом разом з міліцією.
— Із злочинцем, — додав з в'їдливою посмішкою Заплон, підходячи до них.
Нарешті прийшла Галінка. Вона старанно уникала мого погляду, вдаючи, ніби дуже зайнята, допомагала Мацьошековій розливати в тарілки суп. Але я звернув увагу, що Галінка раз у раз неспокійно зиркає на Журку, який переглядав газети і журнали.
— Киньте вже ті непотрібні папери, — посміхнулася доктор Протоклицька. — Обід стигне.
Журка випростався. Обличчя його було заклопотане.
— Тут не вистачає одного номера «Лікарських вістей».
Протоклицька високо підвела брови.
— Цього не може бути, — заперечила вона. — Були всі.
— Ви здивовані? — Журка уважно приглядався до неї.
— Здивована, признаюсь. У п'ятницю я наводила порядок на полицях, і там нічого не бракувало.
— Може, хтось із вас узяв його? — спитав Журка, грізно вдивляючись в обличчя присутніх. — Це лютневий номер.
Ніхто не одізвався.
— Ну що ж, знайдемо його у Варшаві, — промовив Журка і, похмурий, сів до столу.
— Хіба це так важливо? — занепокоєно спитав Йонаш. — Навіщо вам потрібен цей номер?
— А ви як думаєте? — несподівано запитав Журка.
Йонаш збентежено замовк.
Цей маленький інцидент зіпсував і так уже прикру атмосферу обіду. Ніхто не хотів навіть заради ввічливості починати розмову, всі почували себе зв'язаними. Я пильно стежив за Галінкою. Мені здалося, що вона дуже схвильована. Розсипала сіль, а коли почали їсти другу страву, вона випустила виделку на підлогу.
— Гості їдуть, — пожартував Заплон. Але ніхто навіть не посміхнувся.
Після обіду Мацьошекова подала каву, і всі розійшлися по вестибюлю. Йонаш і Протоклицька розмовляли, сидячи у кріслах біля вікна. Заплон читав газету. Галінка принишкла в кутку біля столика.
Я підійшов до неї з цукром. Дівчина злякано глянула на мене.
— Ви п'єте гірку каву?
— Я навіть не помітила.
— Що з вами, Галінко?
— Нічого.
— Ви щось приховуєте.
— Ні, це вам здається… — вона з жахом глянула на мене: — Чого ви так на мене дивитесь?
— Я хочу, щоб ви пам'ятали про нашу умову.
Галінка кинула неспокійний погляд в сторону Йонаша і Протоклицької.
— Не тут, на нас дивляться! Нічого не кажіть. Відійдіть. Я боюсь…
— Не розумію вас, Галінко… — я здивовано глянув на неї.
— Через півгодини чекайте мене біля гаража, — прошепотіла вона. — Я щось вам скажу. А тепер відійдіть. Благаю вас.
Я вийшов у сад. Дощ уже перестав. Небо прояснялось, а поривистий вітер провіщав зміну погоди. Деякий час я гуляв, блукаючи пустими алеями, і намагався догадатися, що хотіла сказати мені Галінка. Зміна в її поведінці була настільки разюча, що я чекав сенсаційної звістки.