Галінка казала, що вони підуть в архів, униз. Це, мабуть, у якийсь погріб. Я розглядався довкола по всіх кутках, але ніяких сходів униз тут не було.
Тоді я шарпнув другі двері. Вони були замкнуті. Постукав. Ніхто не відповів.
— Галінко! — гукнув я.
Німа тиша. На лобі в мене виступив холодний піт. Серце, як той молот, гупало в грудях. Не довго думаючи, я розігнався і вдарив у двері. Надто слабко! Вдарив дужче. Двері затріщали. Замок лишився на місці, але середина дверей вилетіла. На щастя, вона була з фанери. Я проліз крізь дірку і опинився в якійсь темній комірчині, де все повітря було насичене густим запахом хімікалій.
— Галінко! — крикнув я ще раз.
У відповідь знову тиша. Тремтячою рукою намацавши біля дверей вимикач, я. засвітив світло. Нервово оглядівся. І тут не було ніяких сходів у погріб, зате я побачив таке, від чого аж кров у жилах застигла. В кутку лежав нерухомо якийсь бородатий чоловік. Я кинувся до нього. Живий! Груди ледве піднімалися від слабкого дихання. На потилиці — велика кривава рана від удару чимсь тупим. Я обшукав його. У портфелі, який був при ньому, знайшов кілька десятків злотих і паспорт на ім'я Протасюка.
Приголомшений, я ще раз оглянувся навколо. Тільки тепер я помітив, що в приміщенні панувало безладдя. Шафи були відчинені, шухляди повитягувані, сейф відкритий.
Похмурі думки охопили мене. Засада! Викрали Галінку! Вкрали негативи!
Я вискочив у коридор, звідти — на подвір'я. Пробіг ще якийсь коридор і опинився на вулиці. Хотів кричати, але стримався, приголомшений: на вулиці зовсім спокійно, нічого тут не сталося.
Якась перекупка нерухомо сиділа біля кошиків із салатом, морквою і редискою. Поруч мовчки гралася з лялькою дитина. Далі виднілися великі яскраві парасолі над столиками біля маленької кондитерської.
І мені здалося, що сцена, яку я щойно бачив, — це тільки сон.
Раптом я побачив Заплона. Він стояв на розі вулиці боком до мене і курив цигарку. Я підбіг, схопив його за плече і крикнув:
— Досить цієї гри!
— Чи ви не збожеволіли? — посміхнувся Заплон.
— Не робіть з мене божевільного. Там лежить людина з розбитою головою.
— Де? — спокійно запитав доктор.
— У фотографа.
— Добре, зараз викличу швидку медичну допомогу! — І Заплон щосили шарпнувся. Але я не випустив його.
— Не вирветесь так легко! — белькотів я. — Де панна Стор? Що ви з нею зробили?
— Панна Стор? — Заплон ліниво повернув голову і вказав позад себе. — Панна Стор он там, під парасолем.
Від подиву я витріщив очі. Справді, Галінка сиділа за столиком біля кондитерської, а рядом з нею… Рядом з нею був не хто інший, як Трепка.
Онімілий, я підійшов до них.
— Капітане… — видавив, дивлячись то на нього, то на Галінку.
— Що сталося, Павелеку? — Трепка флегматично обернувся до мене. — Сідай.
Я машинально сів.
— Капітане, ви тут з Галінкою?.. — видавив я, запинаючись.
— А хіба що?
— Не зовсім розумію…
— Чому, друже? — спокійно сказав Трепка. — Справді, може, трохи холоднувато… але приємно… Сидимо собі на свіжому повітрі, п'ємо каву і розмовляємо, як подобає давнім добрим знайомим. Що ж робити в цей сонний післяобідній час у такому містечку… коли треба чекати?
Я остовпіло дивився на нього.
— Чекати? Чого?
— Автомашини.
— Ви кудись їдете?
— За кілька хвилин, — сказав Трепка.
— А вбивця?
— Сидить біля тебе, хлопче.
Розділ XXXI
Я зірвався з місця.
— Що це має означати?! Якщо це жарт, то дуже невдалий.
— Я не жартую, друже.
— Ні… це безглуздя! — я нервово засміявся. — Галінка — вбивця? Ну, звичайно, ви жартуєте!
— Чому, друже? Оці парасолі, столик і кава створюють таке враження? Але ж ми не завжди працюємо при декораціях. Зрештою, мені здається, що така декорація зовсім в дусі всієї нашої справи, і це мене тішить, бо я люблю стильні розв'язки.
— Неймовірно! — прошепотів я. — Цей спокій…
— А чого ж би ти хотів? Метушня, крики, перекинуті стільці, бійка, наручники… Фе, що за гидка картина! Які в тебе засмічені уявлення, Павелеку! Культурним людям це зайве. Можна до кінця працювати чемно, спокійно, під парасолями, за кавою. Правда ж, панно Галінко?