— А, ви он про що! — доктор Протоклицька поблажливо усміхнулася. — Мушу вас розчарувати. У бутелях, які ви тримаєте в себе на колінах, — амінокислоти.
— А… амінокислоти, — повторив я, відчуваючи, що мій святковий настрій лопнув, і з огидою відсунув пляшку.
— Ми веземо трохи готових аптечних ліків. Професор Касіца доручив мені забезпечити нашу лабораторію у «Пристані».
— Ви, здається, згадували про організацію свят, — зауважив я несміливо.
— Так. У відношенні часу для наших лабораторних робіт. Якщо ви маєте на увазі кухонні справи, які, здається, цікавлять вас найбільше, то зверніться, будь ласка, до нашої господині, пані Мацьошекової. Кулінарні здібності — її незаперечна позитивна якість, тільки, боюся, чи не єдина.
На. цьому наша розмова остаточно застряла, і доктор Протоклицька знов уткнула ніс у свій журнал.
На жаль, ні того дня, ні наступного я не мав приємності перевірити думку про єдину і незаперечну позитивну якість пані Мацьошекової. Господиня була особою релігійною і приписала нам суворий піст.
Але не тільки через цю голодовку «Пристань Ескулапа» справила на мене досить прикре враження. Професор Містраль ні слова не перебільшив, характеризуючи «Пристань» як похмурий форт у пустелі. Це й справді була фортеця, справді похмура і справді на пустирі.
Закинутий на далекій околиці Варшави — Пясечному будинок самотньо стояв на піщаному мокрому й безлюдному місці. По сусідству з ним була тільки одна напівзруйнована халупа, де жила, як я встиг помітити, родина, багата лише на потомство.
Колись, напевно, тут був ліс, але тепер від нього зосталося лише кілька жалюгідних сосон та кущі вільшини. Решту ж території займали піщані пустирі, зарослі вересом.
Сама «Пристань Ескулапа» являла собою досить велику садибу площею гектарів зо два. Її оточував високий кам'яний мур, утиканий зверху осколками скла, що відбивало у непроханих гостей будь-яке бажання перелазити через нього. Потрапити за мур можна було через прохідну будку, яку охороняли два сторожі: великий кудлатий пес і маленький лисий чоловічок з хитрими очицями, що, як виявилося, виконував тут ще й обов'язки садівника, Це був Мацьошек, чоловік господині. Частину садиби займав город і сад, а решта являла собою своєрідний дикий парк, порізаний алеями. В кінці головної алеї, у глибині парку, височіла двоповерхова вілла з червоним дахом.
Уночі навіть крізь зачинені вікна ми чули, як надворі виють собаки. Погасивши в кімнаті світло, неважко було помітити рухливі сірі тіні за муром, які ганялись одна за одною при місячному сяйві. Виявилося, що собаки з усього Пясечного облюбували собі цей закуток. В чому справа? Ми запитали про це Мацьошека, і він пояснив, що поблизу вілли багато зіпсованого м'яса. В той час, коли садиба належала управлінню м'ясної промисловості, тут містилася лабораторія. Зіпсоване м'ясо і непридатні для споживання відходи закопували поблизу, причому закопували мілко і неохайно, на втіху собакам з усієї околиці. З тих пір вони щовечора тягнулися зграями сюди на похмурі банкети.
Вранці біганина і виття четвероногих припинялися, зате чути було гавкання садівникової сучки. Це була дуже несимпатична тварина невизначеної породи з налитими кров'ю очима, кудлата і схожа на мавпу. Звали її Реза. Сидячи на прив'язі в будці біля брами, вона всю свою лють виливала на тих, хто стукав у двері прохідної. Ця властивість суки дозволяла Мацьошекові спокійно працювати в саду. Тільки почувши гавкання Рези, він припиняв роботу і прямував до дверей, щоб подивитися крізь дірку, хто прийшов.
Розібравшись у ситуації, я й справді почав сумніватися в необхідності нашого раннього приїзду. В цій фортеці нічого не могло статися, принаймні доти, поки не приїдуть інші товариші, які попередили, що прибудуть у суботу.
Я сказав про це Трепці, але капітан був іншої думки.
— Не біда, друже, — відповів він, — це краще. Є час підготуватися до операції.
Я знизав плечима.
— А що, власне, мені робити?
— Дивитися, слухати, розмовляти.
Немовби тут було на що дивитись чи було що слухати! Хіба, може, тих собак уночі. Розмовляти теж, правду кажучи, не було з ким.
Мацьошек, довідавшись, що ми приїхали з Англії, чомусь одразу замовк. Мацьошекова була повністю зайнята передсвятковими приготуваннями і на всі спроби зав'язати розмову відповідала недомовками. Що ж стосується доктора Протоклицької, то це була особа зовсім неприступна, до того ж вона майже не виходила з лабораторії.