Мануела Ґретковська
Пристрасний коханець
Сандра К.
Навіщо так знущатися над стареньким? І то на свята! Краще підкласти йому під опадаюче підборіддя слинявчик, зняти тіару. Голомозий, рожевенький, похропує. Я сама б уже давно вляглася спати, коли б не фільм з Мерилін Монро після пастирки.[1]
Ой люлі, папцю, люлі. Христе Боже, які божища стоять біля вівтаря! Одягнуті в чорне, елегантні. Дипломати. В однієї такі довгі золоті сережки, наче їй з вух ропа тече.
Треба поміняти щоденник. Куплю собі новий зошит із рукочерпаного паперу, замість кулькової ручки — перо. Життя повинно бути відчутним на дотик, автентичним, а зовсім не фотокопією чужих мрій. Я пошлю його на конкурс Щоденник краси до мого улюбленого журналу.[2]
Я мала б засушити квіти із шлюбного букета, але навіть не намагалася його впіймати. Елька квітами прикривала черево, хоча біла сукня й без того побільшує. Встигну, мені 24 роки. Попереду 26 років до клімактерію. Я непогано заробляю, працюю із цікавими людьми, зрештою, в рекламі завжди цікаво. І два роки тому я стала у Кельцах міс регіону. Однак я вмію бути скромною. Це зауважив на весіллі Ельчин кузен-режисер: «Така чарівна й скромна, це аж надто чарівно», — сказав він. Хотів домовитись про зустріч, начебто має для мене роль. Шукає гарненьку аматорку.
— Аматорку чого? — спитала я, бо запідозрила, що сексу. Хто ж не знає, кіношники. Професіоналки дорогі. Хлопець знітився і виглядав, наче гімназист перед випускними екзаменами. Поланскі також виглядав хлопчаком, навіть після сорока. Це добрий знак. Він записав мою адресу, щоб вислати сценарій. Ельчина сестра впилася і набридала усім: «Ким була Рахіль і святі невісти, з яких треба брати приклад? — (Про це говорив на шлюбі священик.) — Як це робили святі невісти? А вони взагалі цим займалися?» — допитувалася вона.
У неї на шиї зморшки, як на гвинті, що затискає горло. На цей жирнючий гвинт накручена вертка голова із очками пронози. Я повернулася додому завчасу. Краще добре виспатися і притомно виглядати, аніж мати попід очима кола і пом’яте обличчя після забави до ранку.
Моя мати полюбляла нічне життя. Їй нема ще шістдесяти, а виглядає старенькою. Звичайно, хвороба старить. Мати мешкає в доброму притулку для літніх людей. На її утримання йде вся військова пенсія покійного батька, брат переказує трохи з Німеччини. Коли я здала на атестат з економіки, він хотів, щоб я приїхала до нього до Берліна. Його покинула дружина, і на зло їй він назвав свій гриль-бар жінчиним ім’ям «Маріола». Я б мала торгувати. «Заснуємо родинну імперію», — обіцяв брат. Але я воліла школу для секретарок, потім, може, піду вчитися далі. Брат, поки я надумувалася, мав уже нову дружину — касирку. Я також допомагаю мамі, особливо тепер, на свята — навідалася до неї в Кельці, з кошиком фруктів та солодощів. Такі ж кошики для персоналу, разом на 1000 злотих. Мама, відклеюючи язиком від зубів «корівки», питала мене раз у раз: «То в цьому році теж буде Різдво? Ну диви, а я й не сподівалася!»
У потягу до Варшави замість перестуку коліс мені увесь час вчувалося: «Ну диви, а я й не сподівалася!»
Я мала писати щоденник на конкурс. Але замість про вроду писатиму про секс.
Сміх додає вроди. На Новий рік я лежала поруч із голим сплячим Мішкою (копірайтер з моєї роботи) і зрозуміла, що чоловік є одним із найпростіших в обслуговуванні пристроїв: усього один важіль.
З Мішкою у мене нічого серйозного, він впадає в романи, наче в сплячку. Щось бурмоче, обіцяє, вранці прокидається і нічого не пам’ятає. Він сфотографував мене і вислав світлини до «Playboy». Від знайомого рекламника, який працює в редакції,[3] знаю, що фото сподобалися. З фігурою все гаразд, але щось не так із обличчям. «Не в типі „Playboy“, занадто інтелігентне», — втішав мене Мішка. Коли б вони потребували знімків у напівоголеному вигляді, то чом би й ні? Жіноче тіло чарівне. Був би приварок до зарплати, щокварталу мушу дедалі більше платити за квартиру. Я знайшла в центрі зручну студію, на Муранові. Власник приходить тільки за бабками, не стромляє носа. Бере на порозі конверт, перелічує і зникає. Модельки заробляють купу грошей.
Сьогодні режисер переказував телефоном найкращі вітання. Він вислав сценарій і чекає відповіді. Незалежний, амбітний фільм про молодь. Я йому пасую індивідуальністю.
— Я бачу твою натуру наскрізь. Назовні проста, симпатична. Всередині кайф і темперамент торнадо. — Не певна, чи так уже наскрізь він мене бачить. Але щось та запримітив.
1
Відправа у Різдвяну ніч на честь пастирів (пастухів), котрі першими привітали народження Христа.