Я не читатиму газет. І не буду гапитися в телевізор на людисьок, зменшених до розмірів акваріумних рибок. Вони живуть у власному світі за склом, пускаючи бульбашки точок зору і поглядів. Вийняті назовні, у справжній світ — здихають. Втрачаючи популярність, вони гинуть. Відкриваючи уста, випускають замість слів пустку. Медіальні личинки. Вони сочаться спогадами та інтерв’ю, наче витиснуті вугрі. Чиряк індивідуальності?
Найщасливіша я вночі. Порожній офіс. Я не сплю, занурена у власні думки. Я вже не знаю, де візія, а де я сама. Вони змішуються в мені докупи. У темряві я ледь відсвічую. Фосфоризуючий ореол оточує мої худі кості. Тільки тепер я знаю, що таке щастя. Моє попереднє життя було вульгарною нісенітницею. Жінка повинна бути делікатною і одухотвореною.
Я нікого не потребую, я харчуюся власною ейфорією. Медіум — це канал. Медіум — це канава для трансцендентного, яке пов’язує важкий матеріальний світ з ефірним раєм. А що, коли я звичайний канал для стоків? І з моїх уст спливають медіальні помиї, якими живиться ця матеріалістична юдоль?
Шефиня принесла сукню від Діора і коробку косметики. Подарувала мені плащ від Армані.
— Може, ти вловиш найновіші тенденції моди? Тобі холодно? Я принесу другий обігрівач. — Вона була турботлива і справді занепокоєна. Я не відчуваю до неї колишньої нехіті. Почуття минущі. Вони віддаляються від мене, мов інші люди, речі. Я бачу вже тільки контури, кольорові плями. Благодать самотності.
— Ви хочете, щоб я говорила, що бачу в газетах. Спеціально збільшуєте цілі сторінки про економіку. Даремно. Я не бачу, я не хочу бачити. Є цікавіші речі. Не пов’язані причиною з легко відгадуваним наслідком. Бодай, таємниця милосердя, загадка Святої Трійці чи прапричина реінкарнації. Те, що ви хочете довідатися про біржу, економічний крах, є звичайнісіньким продуктом проникливого інтелекту. Мозок виділяє думки. Кожен орган виділяє свої речовини: щитовидка — інсулін, шлунок — кислоти, чи варто цим вихвалятися? — тряслася я від холоду. Мене морозило.
Шефиня не зрозуміла. Вона сіла на стілець біля моїх ніг. Недобачаю, здається, коліна у неї осунулися на підлогу. Стоячи навколішки, вона сказала:
— Тут уже не йдеться про нашу фірму. Подумай про країну. Батьківщина без твоїх порад зазнає економічного краху. Політики, як завжди, безпорадні. Ти — порятунок, до тебе звертаються мільйони потребуючих.
— Нація дасть собі раду. Це плем’я заросле струпами, шрамами. Назавжди зчеплене між собою пазурами. Залиште мене в спокої. Я не бачу літер. Я добра секретарка і знаю напам’ять клавіатуру. Я хочу писати свій щоденник.
І не намагайтесь поставити мені крапельницю, навіть коли я втрачу притомність у цьому світі, бо я прокляну фірму.
Шефиня поїхала у відпустку. Мішка став босом і моїм поставником зовнішнього світу. Він приносить газети, воду, дієтичні пластівці. Зазирає щогодини, чи торкнулася я бодай чогось. Підходить навшпиньки упевнитися, чи я ще дихаю.
Він поправляє на мені плащ від Армані, який зсувається з рамен. Підкручує обігрівач. Він гадає, що я заснула. Я не розплющую очей. Коли я не їстиму, не питиму, не рухатимусь, у мені припиниться обмін речовин. Я застигаю в абсолютній нерухомості. Це допомагає мені зосередитися на одній думці. Вона поглинає усі інші. Абсолют.
Я попрощалася по телефону з Елею. Я втішала її: «Я вже здорова. Я вилікувалася від людського, Елю. Я вийду через вікно, і зоря спадаюча освітить місто».
Latin Lover[5]
Рік сплячки Xoce коштував шведській соціальній державі три мільйони крон. Десять тисяч щодня, вони сочились із кишень платників податків глюкозою та кров’ю, харчуючи омертвілий мозок двадцятидворічного мексиканця. Його дружина Інгрід підписала згоду на відключення апаратури. Сьогодні дві криві лінії на осцилографі, які стежили за пульсом і диханням пацієнта, розійдуться назавжди, стануть двома паралельними прямими, не залишаючи жодних шансів для повторного поєднання тіла й життя.
Життя Хосе Тапаса могло б минути без несподіванок. Від народження до смерті. За єдиним сюжетом, витканим за традиційним мексиканським узором: честь, макабра й текіла.
Він погано пам’ятав своє дитинство. Іноді Хосе здавалося, що через нього його перенесла на руках мати. Коли він підріс, то не любив сидіти вдома. Хосе бурлакував з хлопчиськами по передмістях рідного Ель Пасо. У кам’яних руїнах індіанських споруд вони шукали скарбів. Хосе вкладав палець у вузькі щілини і проводив ним уздовж різьблених звивин: пазурів птахів, пащ здичавілих богів, котрі виїдають людські серця… Він щасливо досягав завершення орнаменту, звідки можна було повернутися на початок. Хосе вірив, що вміє читати ацтекські знаки. Проте він ще не вмів розшифровувати друкованих чи писаних на папері літер. Вони були занадто таємничі. Складаючи їх у склади, Хосе чув батьків голос: «Бе, бе, як баран. Не пе, пе, як пацан!» Кам’яні знаки не мали однієї, важкої для запам’ятовування назви Ка або Те. Вони розповідали довгі заплутані історії, щоразу інші.